Саме у дворику й сидів наразі Дзен, примостившись на колоді і зосереджено тицяючи пальцями в екран комунікатора. Він намагався зв’язатися з Торвальдом або кимось з його довірених осіб. Але чи то сигнал місцевого ретранслятора хтось вибірково глушив, чи самі місцеві встановили якісь обмеження – та ніц не виходило. Зв’язок вперто не встановлювався.

– Та що за срань?! – з сумішшю подиву й розпачу вигукнув найманець.
– Дзен? – почулось збоку.

Ельмірена стояла неподалік, вичікувально склавши руки на грудях.

– Дай комунікатор.
– Ще чого! – горянин здивовано витріщив очі. – Свій треба мати.
– В мене з цим, як бачиш, трішки є проблема, – саркастично відповіла ельфійка. – Тобі що, шкода? Мені лиш треба деяку інформацію пошукати.
– Гм, дайте подумати… – Дзен зробив вигляд, що замислився. – Так, шкода. Хоча… Ні, таки шкода. Але, дайте подумати… Ні, все одно шкода. Це моя особиста річ, і там є деякі… гм, дані, які ніхто не має бачити. Крім мене, звісно.

Сірі Мірині очі недобре звузились.

– Ну ти й свиня! – процідила ельфійка. І, круто розвернувшись на каблуках, стрімко покрокувала до будинку.
– Рох-рох, – похмуро мовив їй услід найманець.

Сердито підтиснувши губи й метаючи блискавки з очей, Міра швидким кроком увійшла до вітальні.

– Могла і мене попросити, – пролунало праворуч.

Ельфійка різко обернулась.

Кель стояв, притулившись до стіни, і дивився на неї – уважно та з сумною усмішкою на вустах.

– Я випадково почув, – пояснив він. – Ну, я ж також ельф, і чую далеко… І, власне – в мене є планшет. З модулем зв’язку, звичайно ж.

Погляд Міри дещо потеплішав.

– Дійсно, щось я не подумала… Давай, буду вдячна. Я буду в себе.
– Зараз принесу, – кивнув ельф, відлипнувши від стіни й рушаючи в бік своєї кімнати.

✍ Запрошую до прочитання

А кому цікаво, коли, як і з чого все починалось - перша частина осьде: