Мої руки зрадницькі тремтять, коли я беру обручку, щоб одягнути її на палець Марати. У цю мить ментальний зв’язок із Беларою спалахує з новою силою. Я відчуваю не лише її гнів — я відчуваю її фізичний біль. Вона там, у гаремі, корчиться від мук, які я їй завдав цією зрадою, а я тут, під урочисті співи, таврую нас обох.

Коли Марата надягає кільце на мій палець, та родова обучка торкається моєї шкіри, лунає шипіння. Як і має бути, вона буквально приростає до мого пальця. Але чомусь це супроводжується таким нестерпним болем, що перед очима пливуть криваві плями. 

Я задихаюся від цього катування. Чи так має бути? Невже законний шлюб, благословенний Богами, має приносити стільки страждань? Чи це моя Істинність кричить у мені, намагаючись відторгнути цю жінку? 

Кільце в’їдається в плоть, тавруючи мене як зрадника, і я ледь тримаюся на ногах, щоб не впасти прямо перед вівтарем.

Повертаю голову до Марати. Вона усміхається — щаслива та горда. На відміну від мене, дівчина не відчуває страждань. Це добре, вона не винна в тому, що все так склалося, тож я мушу стати для неї гарним чоловіком.

Жрець оголошує нас чоловіком і дружиною, і в моїй голові знову шипить Белара: 

«Не мовчи. Скажи, який ти радий, та поцілуй свою наречену. Усі чекають!»

І я роблю так, як вона наказує, та кажу голосно: 

— Я радий, що Боги прийняли наш союз… — нахиляюся та цілую жінку. Тепер уже мою дружину перед Богами.