Склавши руки на грудях та спершись плечем на збиту з дубових дощок стіну, Кельміраель задумливо стояв біля виходу з бункера. Помаранчеві очі відсторонено дивилися в небо.
...
– Чого заджунджурився, козаче? – Дзен нечутно підійшов зі спини. На обличчі найманця була звична глузливо-іронічна усмішка.
– Це ти мене знову якось по-своєму обізвав? – Кель впівоберта, боковим зором глянув на нього. – Зараз невдалий час для твоїх незрозумілих жартів.
– Та не обізвав, – найманець скривився, намагаючись підібрати потрібне слово. – А, забий, все одно не зрозумієш.
– Хто б сумнівався, – ельф виразно здійняв брови і знову відвернувся.
– Це через неї? – Дзен уважно поглянув на нього, зіщуливши ліве око. – То наша темна леді тебе так засмутила?
– Тобі-то що? – холодно відповів Сьомий Промінь.
– Може й нічого, – погодився світловолосий. – Але… Хочеш, дам пораду?
– Не певен, що це вдала ідея, – губи Келя розтягнулись в іронічній посмішці. – Але давай. Це буде щонайменше цікаво.
...
– ...Я в душі не гребу, звідки ти її знаєш, високородний, і за яких обставин ви перетиналися – та вона з того часу, скоріш за все, дуже сильно змінилась. Як би не повністю. Це зовсім інша жінка.
– То що ж мені тепер – відступитися? – розвернувшись і спершись на стіну тепер вже спиною, Кель з сумішшю насмішки та цікавості поглянув на співрозмовника.
– Я такого не казав, – заперечив Дзен. – Справжні чоловіки не відступають, високородний. Вони… як би сказати… іноді відходять. Для перегрупування і вироблення нової стратегії. Не знаю, чи ти зрозумів…
– Абсолютно зрозумів

Їй довелось пройти через те, що могло бути занадто навіть для класичної темної ельфійки, просякнутої догмами свого суспільства. І задля цього вона мусила змінитись. Колишня Міра-Пелюсточка – мила і, попри гострий розум, дещо наївна – зламалася б, не витримавши тих випробувань. Тож їй на зміну мала прийти леді Темноцвіт – жорстка, безкомпромісна й здатна до непопулярних рішень. Тому вона постаралсь відкинути все, що пов’язувало її з тією сіроволосою дівчинкою. Власне, навіть волосся алхімічною фарбою затемнила – незначний, здавалось би, крок, та не в контексті загальної картини.
...
І от - минуле в особі одного мідноволосого ельфа наздогнало її. Як і того разу, він з’явився нізвідки й врятував її – від смерті або ще гіршої участі. Як саме знайшов та як дізнався – окреме питання…
...
Всупереч її волі, це інтригувало… і навіть збуджувало. Це при тому, що інші переживання – про нинішню ситуацію, про долю Республіки та її народу – нікуди не поділись.

Така суміш відчуттів неймовірно бісила Ельмірену, і вона не знала, що з цим коїти.

Хто не знав, та й або забув, з чого все починалось - перша частина осьде: