Про еротику в Іспанії і мій готичний роман.

Чи знаєте ви, що ще не так давно, за часів генераліссімо Франко, в Іспанії існував закон, згідно якого за подружню невірність саджали у тюрму?

Саме так. Невірність у шлюбі у занадто католицькій Іспанії вважалася не тільки гріхом, а й злочином. Жінку, яка мала коханця, засуджували на срок до десяти років. У середньому – від трьох до шести. Ображений чоловік мав право сам вирішити, скільки років повинна відсидіти зрадниця. Коханця теж засуджували на еквівалентний срок, але лише у тому випадку, якщо він знав, що його коханка – одружена.

Тепер щодо невірного чоловіка...

Чоловікам у ті часи було полегше. Невірного кобеляку засуджували на срок від трьох місяців до трьох років. І то лише у тому випадку, коли він відкрито жив з коханкою, робив їй подарунки, гуляв попід ручку і скандалізував знайомих своїм відвертим зв’язком. Або (ну, це вже верх нахабства!) приводив коханку жити під подружній дах. Якщо ж зустрічі були таємними, чоловіку нічого не було. Як не було і у тому випадку, коли дружина знала про невірність, але мовчала, або пробачала.        

Закон відмінили лише у 1978 року, після смерті Франко. Іспанці нарешті відчули себе вільними. І понеслося!.. ?

Але не треба думати, ніби ці закони, так само, як і більш жорстокі середньовічні, стримували іспанців! Недаремно одним з двох найпопулярнішіх типовий героїв, яких породила класична іспанська література, являється дон Хуан Теноріо. (Дон Жуан у нашій традиції. Бо до нас іспанське спочатку доходило не прямо, а через Францію. Мольєр, Меріме та інші. Тому літера «J», яка в іспанській мові читається як «Х» перетворювалася на французську «Ж».) Другий типовий герой – дон Кіхот. І це недарма: в Іспанії ви знайдете як донжуанів, так і донкіхотів.

Уявіть собі іспанців – пристрасних, палких, упертих, любителів абсурдного гумору, трохи лінивих, але завжди авантюристів. Готових завоювати і підкорити кого, або що завгодно: жінку, бика, неплідну кам’янисту землю, океан з його міфічними морськими потворами, далекі екзотичні країни...

Що їм ті закони Франко, якщо їх навіть Інквізиція не залякала?! У місті Толедо є будинок, до якого гіди водять туристів. Показують на високий середньовічний мур і розповідають історію про нещасне кохання: один палкий іспанець щоночі перелазив той мур, щоб зустрітися з коханкою. І одного разу впав і розбився насмерть. Ось таке горе! Справа в тому, що не відомо, чи той нещасний був щиро закоханий у жінку, а чи просто тупо і уперто ліз за сексом. Могло бути так і так. Але він ліз, не зважаючи на подвійну небезпеку: висота і закони. Він рвався до жінки з усім палом своєї іспанської душі...

Це я до чого? А до мого роману з іспанського середньовіччя «Монастир Святої Бригіти», де ніхто і ніщо не може спинити голосу плоті. Ось вам уривочок:

***

Опочивальня сеньори Пруденсії Агілар де Мендоса виглядала дуже аскетично. Різьблені меблі з чорного дуба контрастували з побіленими стінами. Вузькі вікна ледь пропускали світло. Велике чорне розп'яття висіло над ліжком.

Отець Себастьян, увійшовши, розмашисто перехрестився. Помацав пальцями розкішну червону ковдру, розшиту орлами, – герб роду Агілар. І осудливо промовив:

- Суєта суєт! Ваше ліжко занадто м'яке, тому ви й мучаєтеся плотським бажанням, яке перевершує можливості вашого чоловіка. О жінки, які вводять чоловіків у гріх!

- Ковдру вишивали черниці, – сухо відповіла донья Пруденсія, ніби благочестиве походження ковдри могло переважити її грішну м'якість.

- Де ваші нічні сорочки, сеньоро? Покажіть, – наказав отець Себастьян.

Здивувавшись, дама відкинула кришку скрині. Відшукала серед білизни сорочку з тонкого льону, зібрану в складки біля горловини, щедро розшиту на рукавах і по подолу. Струсанула, розправляючи, і показала священникові. Він осудливо хитнув головою:

- Яка безсоромність!

- Де ви побачили безсоромність, падре? – запитала вона.

- Вишивка – ознака суєтності. Глибокий виріз, що оголює груди, – непотрібна спокуса. Тканина занадто прозора, – перераховував священник. – Церква вчить, що заміжня жінка має одягатися на ніч у сорочки довгі та скромні, з отвором навпроти непристойного місця, щоб виконувати подружній обов'язок, не задираючи поділ і не торкаючись до чоловіка голим тілом. Шлюбне злягання призначене Господом для народження дітей, а не для задоволення.

Донья Пруденсія взяла з робочого столика ножиці і затято вирізала в потрібному місці нерівну дірку.

- Так? – запитала, не приховуючи незадоволення.

- Так краще, – схвалив отець Себастьян, прикидаючись, ніби не помітив люті, що блиснула в чорних очах жінки.

- А вишивку навколо отвору можна зробити? – вже спокійніше запитала вона.

- Можна, – подумавши, відповів священик. – Але скромну. Замість квітів – терновий вінець, хрести чи скелети.

- Такі візерунки взагалі відлякають дона Теобальдо! – вигукнула вона у відчаї.

- Тим краще, сеньоро, – суворо відповів отець Себастьян. – У вашому віці вже час забути про тілесні радощі. Адже у вас четверо дітей.

Вона похмуро кивнула.

- Ось бачите, – продовжував отець Себастьян. – Заповіт плодитися і розмножуватися ви вже виконали. Настав час подбати про спасіння душі. Завтра чекаю вас на сповіді, сеньоро.

Простягнувши дамі руку для поцілунку, священник поважно виплив із опочивальні. Донья Пруденсія відійшла до вікна. Довго дивилася, як високий і засмаглий конюх Матео вигулював у дворі Альгамбру, улюблену кобилу дона Теобальдо. Шляхетних кабальєро, що гарцюють під вікнами із золотим пір'ям на шоломі, вона більше не чекала. Лицарі вже не здійснюють подвиги, а перебудовують дідівські вежі в сучасні затишні будинки і дратують дружин дріб'язковими причіпками. Навіщо мріяти про коханого, який буде грубим, як і чоловік? Чи не краще наблизити до себе вродливого конюха? І неодмінно змінити сповідника! Отець Себастьян занадто суворий до грішниць. Отець Умберто буде добрішим. Донья Пруденсія здогадувалась, які стосунки пов'язують молодого священника з її подругою, доньєю Беатріс...

Якщо вам сподобалось і хочеться більше, запрошую сюди: "Монастир Святої Бригіти".

P.S. Хочу додати, що такі сорочки не були 100-процентим обов’язком усіх жінок. Але час від часу, то в одному місці, то в іншому, деякі святоші їх намагалися насадити. І безрезультатно. Бо живі люди, з плоті і крові, все одно шукали вихід своїй нормальній сексуальності. Навіть іспанські художники минулого, такі як Веласкес та Гойя, малювали голих жінок тоді, коли це було заборонено Інквізицією.