Першу річницю повномасштабки я зустрів ще цивільним. Третя - рік тому - згубилась у круговерті переїздів між позиціями та місцями дислокації.

Зате я дуже добре пам'ятаю другу.

Лютий 2024 року. Штурми Іванівського. Спочатку - "день совіцької армії" в них, потім, власне, річниця війни.

Хробачня перла, як орки при облозі Хельмової Паді - лягали стосами під вогнем і лізли далі по власних тілах. Ще навіть не розвиднілось - а край села вже стоїть сім спалених ворожих "коробочок". Покришену піхоту навіть ніхто не рахував.

Ми тримали висоту за селом. Джавелінщики вибігали з посадки на "відкритку", наплювавши на небезпеку, і робили пуск за пуском. У літунів сльозились очі від добового погляду в екрани пультів. FPV летіли, як зернята в смітник, їх катастрофічно не вистачало. Зв'язок надривався: "Дайте! Дайте БК!!!". І козаки на пікапах залітали в посадку крізь вогняну завісу, доставляючи розрахункам бажані "гостинці" для "братнього народу".

На рідний містер Браунінг від перегріву світився, мов те сонечко. До ствола не те що торкнутись - підійти не можна було. Тоді я вперше побачив (не очима - на відео з дрона, бо ми працювали з закритої позиції), що робить з людиною пряме влучання розривної 12.7. Ну або з двоногою істотою, що виглядає, як людина... Не було ні жалю, ні огиди, ні відрази - лише холодне відчуття правильності. Я це зробив. Цей шматок м'яса більше не топтатиме мою землю.

Тоді усього за чотири дні на позиції я оглух і ледь говорив, бо мене душив кашель - надихався порохових газів. Так, сер Браунінг не дуже делікатний зі своєю обслугою)) Та тоді, чи не вперше, мені не хотілось повертатись назад.

Того разу ми втопили ворожий наступ в крові та соплях, і я радів, мов дитина.

І ось - річниця четверта...

Сплив час, війна змінилась. Роту вогневої підтримки розформували, її бійці стали операторами безпілотних систем. Ми підлаштувались під виклики сьогодення і продовжуємо працювати.

Я обійдусь без красивих фраз - про єднання, священну місію, про "весь світ з нами"... Скажу просто. Ще не знаю, як то буде - та переможемо. І помстимось. За кожного. Власне, ми вже це робимо, і процес триває.

Зазвичай не пишу про війну - принаймні, нічого серйозного. Та зроблю разочок виняток
-------------
Чотири роки, як палає небо,
Чотири роки диму та вогню.
Чотири роки ми – самі за себе,
Війна – без прикрашань, у стилі “ню”.

Міста в прифронті – випалена пустка,
В пісочниці – незірваний снаряд.
Мов манни з неба, прагнеш у відпустку,
А у відпустці – прагнеш знов назад.

Яка ж за це усе належить кара?
Що має стать вдіплатою для них?
Я голіруч би кожну вбив почвару,
Та рук не стане, щоб дістать усіх.

Та – помстимось. Вже, бачу, нагострили
Те лезо, що співає мсти рефрен.
Напалмом – у хробачу кожну нору,
І в кожне місто – вічний вий сирен.

Вам нас не знищить. Так було і буде,
Й наразі довели ми – що так є.
Ми юшку пустим кожному заблуді
І хай би що – та візьмемо своє.
-------------
Слава Україні. Слава Nації. Слава живим, честь загиблим. ♌♐