Любі мої, 

я нікуди не зникав — просто мовчки відійшов у тінь. Настільки виснажився, що не мав сил навіть повідомити про паузу. Організм чемно сказав: «Стоп». І я вперше за довгий час його послухав.

Три тижні відпочинку зробили свою справу. Сьогодні я знову повернувся до «Трьох гудків Петровки». Поки що обережно, по дещіці, без героїзму. Досвід перевтоми й вигорання був надто переконливим, щоб знову гратися в марафонця.

Відтепер глави виходитимуть не за графіком, а за готовністю. Іноді частіше, іноді рідше. Я більше не прив’язую текст до дедлайнів — я прив’язую його до внутрішньої стабільності. Роман вартий того, щоб писатися в здоровому ритмі.

Найцікавіше — попереду. Це я кажу абсолютно тверезо. І водночас уже видно обриси фінальної межі. Ми рухаємось до неї. Спокійніше. Усвідомленіше. Але впевнено.

Дякую вам за терпіння і тиху присутність. Ви — як світло у вікнах нічного Днпра: не кричите, але грієте.

Обіймаю.

Бажаю вам раптово знайти в кишені забуту купюру, зустріти добру кішку на переході й не чути сьогодні жодних тривожних гудків. Миру нам всім на наших умовах! Все буде Україна! Дніпро переможе!