— Мені його шкода, — від цих слів мені в горлі став клубок. — Через тебе він страждав і страждатиме далі. Тебе не стане, а йому ще якось жити треба.

— На що ти натякаєш? — процідила я крізь зуби.

— Не натякаю, а прямо кажу: не будь егоїсткою і зникни до того, як зламаєш йому психіку своєю смертю, — у її словах не було ні краплі співчуття, лише холодний розрахунок.

— Не тобі це вирішувати, — хоч слова Мар’яни й зачепили мою совість, злість була сильнішою.

"Цвіт і Сніг" // Розділ 8. Його дівчина