... або чому я майже ніколи не малюю бойових сцен))

Сухий металевий “клац” пролунав праворуч – і зовсім близько.

Техніку швидкого вихоплювання меча Кель свого часу опанував досконально. Мить – і сяючий рівним жовтим світлом клинок дивився в обличчя світловолосому чоловіку у сірому одязі та похідному спорядженні. Той, в свою чергу, тримав ельфа на прицілі якоїсь довгоствольної вогнепальної зброї.

– Впевнений, що встигнеш вистрілити? – спокійно запитав Сьомий Промінь.
– Раніше, ніж ти махнеш своєю світловою паличкою, мамчин джедай, – іронічно й дещо зухвало відповів незнайомець. – Тільки не питай, хто такі джедаї – все одно не зрозумієш.
– Гаразд, – погодився ельф, – не питатиму. Спитаю натомість – ти хто взагалі такий?
– Тобі не здається, що ти трохи не в тому положенні, аби задавати питання? – зіщулився блондин.
– Я все ж ризикну, – Кель дозволив собі злегка всміхнутися. – Просто якщо ти не работорговець, не культист і не розбійник – то я тобі не ворог. Тож опусти гвинтівку й поговоримо спокійно.
– “Гвинтііівку”, – перекривив його світловолосий (так і не прибравши зброю). – Гвинтівка – це те, чим гвинти закручують, високородний. А це – штурмовий комплекс “Гарнюня”. Найкращий витвір зброярів Гном’ячого Рейху і моя улюблена іграшка, між іншим. Тож не ображай цю достойну леді, називаючи її просто “гвинтівкою”.
– Гаразд, – обличчя ельфа мимоволі розтягнулося в широкій посмішці. – Тоді прибери цю… “достойну леді”. І на запобіжник поставити не забудь.
– Ти диви, які слова знає! – щиро здивувався незнайомець.

Що було далі - читайте:

А хто ще не знає, з чого все починалось - то ось перша частина: