Мій ранок почався з вбивства красивих речень. Знову.

Переписував сцену. Мої емоції коливалися від "Вау, я геній!" до "Так, ну... нормально, мабуть".

Сьогодні вона стала просто чесною. І, звісно, коротшою. Це такий закон підлості: доки намагаєшся видати з себе велета думки — текст надувається, як індик. А варто заспокоїтись — і він худне, стає стрункішим і йде до людей сам.

Найбільше шкода тих "геніальних" фраз. Вони такі ошатні, такі вилизані... Але від них чомусь віє холодом музею. А мені хочеться, щоб читач не роздивлявся текст крізь скло, а просто сів поруч на кухні, попити чаю.

Кожен раз потрібно вибирати: зробити гарно для себе чи зробити добре для історії.

І головний відкриття: текст завжди виявляється трохи дорослішим за тебе. Він знає, коли треба замовкнути. І це чудово. Бо хто б тоді нас, авторів, виховував?