— Можна? — несміливо запитала я.

​Замість відповіді він сам потягнувся головою до моєї руки. Я занурила пальці в його густу, дивовижно м’яку шерсть і злегка почухала за вухом. Відчула під долонею його гарячу шкіру. Приємне тепло миттєво розлилося всередині, змушуючи серце битися частіше.

​Я опустилася на траву поруч із ним. Величезний вовк ліг, довірливо поклавши голову мені на коліна. Я продовжувала гладити його, перебираючи пасма шерсті. Ви колись чули, як муркоче вовк? Я — ні. Але зараз від цього грізного хижака йшов саме такий звук — тихий, вібруючий і неймовірно заспокійливий.

​— Дякую, що врятував. Але май на увазі — це нічого не означає! — я спробувала надати голосу суворості. — Тобі просто пощастило, що я люблю тварин. Завжди мріяла завести собі цуцика. Тому я досі тут і не втекла.

​Він обурено фиркнув і змістив вовчі брови до перенісся, а я мимоволі засміялася.

​— Ой, не треба на мене фиркати! Сприймай це як комплімент, бо саме так мені легше бути поруч із тобою. От чого ти до мене причепився? Хіба у принців немає важливіших справ?

​Він подивився на мене з таким докором, що мені стало ніяково. Ніколи б не подумала, що зможу за одним лише поглядом вовка розуміти його думки. Чи це тому, що він не просто звір?

​— Не дивись так на мене. Я розумію, що ти хочеш мені щось розповісти й усе пояснити, але... я боюся. Боюся, що після цього мій світ знову перевернеться, — я важко зітхнула, і Кайан, ніби відчувши мій стан, розслабився та знову поклав голову мені на коліна.

Продовження тут: Єдиний пульс двох Земель