Ось і завершилося моє оповідання про відьму Пенелопу. Але це не кінець. Трохи згодом (можливо, влітку) я планую повноцінний роман про неї. Тож кому історія сподобалась — підписуйтесь, щоб не пропустити.

І ось ще трохи візуалів до розділів.

Я ще кілька секунд мовчки дивилася на нього, а потім схрестила руки на грудях.

— Ти взагалі хто такий? І що робив у лісі?

Чоловік усміхнувся так невимушено, ніби ми зустрілися не в печері зі скелетами, а десь у кав’ярні.

— Мене звати Еверетт. Шукаю різноманітні магічні речі.

Я примружилася, окинувши його підозрілим поглядом.

— В лісі? Тут же нічого немає.

— Ну ти ж найшла цю печеру, — з тією ж легкою усмішкою відповів він. — Ось і я шукав щось подібне.

Я невдоволено зітхнула. Він зовсім нічого не розуміє. 

— Я знала, що шукала. І я не мисливиця за артефактами, як ти.

Еверетт трохи нахилив голову, ніби щиро зацікавився.

— А хто ти? Ти навіть своє ім’я не назвала.

Я розуміла, що довіряти йому точно не варто, тому всю правду говорити не стала.

— Пенелопа я, — сказала сухо. — В мене є тут певне завдання. Маю дещо знайти. А тобі краще піти звідси.

Всередині лежали книги, сувої із давніми печатками, купа прикрас і кілька невеликих кинджалів, оздоблених камінням. Леза виблискували тонким рунічним гравіюванням і, певно, мали якесь зачарування.

— Та тут суцільні скарби! — захоплено вигукнув Еверетт, нахиляючись ближче. — Ти точно не хочеш нічого взяти собі, Пенелопо?

Я кинула погляд на книги й сувої, і всередині одразу щось приємно потепліло.

— Хочу. Книги і сувої.

Еверетт здивовано підняв брову, перебираючи гору прикрас. За мить він витягнув сережки й каблучку у кельтському стилі з яскравим блакитним каменем й простягнув мені.

— А щось із прикрас? Дивись, ось ці пасуватимуть до твоїх очей.

Я на мить затримала погляд. Вони й справді були красивими — я любила такі речі. Зі всієї цієї купи Еверетт якимось дивом знайшов саме те, що було в моєму смаку. Але здоровий глузд одразу підняв голову.

Кімната була маленька й майже порожня. У ніші навпроти стояв вирізьблений із каменю постамент. На ньому лежав амулет. Блакитний камінь у центрі світився м’яким холодним сяйвом, ніби дихав власним світлом.

Позаду мене тихо присвиснув Еверетт, але я навіть не озирнулася. Усе навколо ніби відступило, залишивши лише цей амулет. Я повільно підійшла ближче і дуже обережно взяла його в руки.

— Це те, що ти шукала? — почувся позаду голос Еверетта.

— Так, — тихо відповіла я.

— Може, повечеряємо разом? Я пригощаю.

Я скептично підняла брову. Він що мене на побачення запрошує?  

— З чого така щедрість?

Еверетт усміхнувся — знову тією своєю легкою, майже дратівливою усмішкою.

— Ти сьогодні допомогла мені знайти купу цінних артефактів, за які я виручу чималі гроші. Хочу тобі віддячити. А ще… ти мені сподобалась.

Я здивовано кліпнула. Мене доволі давно не запрошували на побачення. Або щось на кшталт побачення. Я постійно працювала, а мій характер відганяв чоловіків швидше всіляких амулетів. 

— Сподобалась? — перепитала я, трохи сумніваючись в адекватності Еверетта.

— Так, — кивнув він. — Люблю буркотливих відьмочок.

Я вже відкрила рот, щоб щось відповісти — і не встигла. Еверетт раптом зробив крок ближче, обійняв мене за талію і поцілував.

Я ще кілька секунд стояла нерухомо, потім мимоволі усміхнулася і торкнулася пальцями губ. Відчуття було дивне — ніби все стало трохи нереальним, занадто легким після напруженого ранку. Я повільно опустила руку вниз і раптом завмерла.

На шиї нічого не було.

Я різко схопилася за комір светра, ковзнула пальцями по шиї. Порожньо.

— Ні… — видихнула я.

Миттєво присіла, почала гарячково шукати руками по землі. Може, застібка порвалася. Може, він просто впав. Амулет же міг впасти сам? Міг же?

Але під ногами не було нічого.

Я завмерла. І тоді спогади склалися в одну неприємно картинку. Поцілунок Еверетта. Те, як пристрасно він притис мене до себе. Як його рука ковзнула по моїй шиї — тоді це здалося абсолютно природним жестом.

Тепер — ні.

Усвідомлення накрило крижаною водою. Еверетт не просто поцілував мене. Він зробив це, щоб забрати амулет.

— Ах ти ж негідник!.. — прошипіла я крізь зуби.

У двері подзвонили знову — наполегливо, нетерпляче. Я здригнулася, згадала, що треба відчинити, і, не випускаючи кота з рук, пішла в коридор. Відчинила — і завмерла. На порозі стояв Еверетт. Волосся розтріпане, дихання трохи збите, а в очах — справжній страх.

— Можна зайти? — швидко спитав він.

Я насупилася.

— Як ти мене знайшов?

— Закляттям, — коротко відповів він. — Ти ж свій номер не захистила від пошуку.

Я повільно видихнула. Хотілося його прибити, але в мене були зайняті руки — в них був Онікс. Може, жбурнути в Еверетта кота? Нехай Онікс сам з ним розбирається. Хоча… Онікс в мене миролюбивий кіт. Це я коли зла, то світові краще сховатись.

— Що, вже продав наш єдиний шанс на спасіння? А тепер хочеш побачення? Розмріявся! Побачення не буде.

Тиша затягнулася настільки, що стала майже незручною. Еверетт першим її не витримав. Він підвівся з дивана, повільно підійшов до мого крісла і, ніби нічого не сталося, обережно погладив Онікса. Кіт, зрадник, навіть не заперечував — навпаки, задоволено примружився.

— Милий котик, — сказав Еверетт. — Як звати?

— Онікс, — буркнула я. — Ти думаєш, ніби можеш вдавати, що…

— Я думаю, — перебив він спокійно, — тобі треба вдягнути штани, залишити кота і зайнятися демоном. Я тобі допоможу. Хоча й не знаю як.

Демон Туману рухався важко й плавно водночас. Його тіло було оповите чорним серпанком, який тягнувся за ним, наче живий шлейф. Над головою височіли два вигнуті роги, а очі світилися яскраво-блакитним вогнем. Із його рук тягнулися блакитно-білі блискавки, сплітаючись у пульсуючі енергетичні кулі. Він ішов прямо на нас.

За його спиною висіла величезна блакитна повня — настільки яскрава, що все виглядало майже нереально, як страшний сон. Я судомно вдихнула і тихо пробурмотіла:

— І чого я не народилася в сім’ї звичайних відьом?..

Я машинально зробила крок назад. Онікс притиснувся до моїх ніг, шерсть на ньому стала дибки. Еверетт схопив мене за руку — міцно, майже інстинктивно. Було страшно. Дуже. Але шляху назад в нас не було.

— Гей, Пенелопо! — Еверетт швидко наздогнав мене. — То що, на побачення йдемо? Я знаю чудовий ресторанчик, де можна смачно повечеряти.

Я зупинилася, озирнулася на нього. Він усміхався тією самою чарівною усмішкою, від якої я, схоже, вже почала втрачати голову.

— Може, краще підемо до мене і замовимо доставку додому з цього твого чудового ресторанчику? Не хочу нікуди йти. Рятувати світ так втомлює.

Еверетт усміхнувся ширше.

— Домовились.

Ми разом пішли з парку. Туман майже зник, вітер стих, а Онікс задоволено муркотів у мене на руках. Я йшла поруч з Евереттом і думала, що життя іноді підкидає зовсім несподівані знайомства саме тоді, коли їх найменше чекаєш. І, мабуть, рятувати світ справді не варто самій — хоча б тому, що краще поруч мати когось, хто в потрібний момент підхопить тебе, навіть якщо спочатку цей хтось краде твій амулет.

Я була рада, що наша з Евереттом і Оніксом пригода закінчилася добре. Але десь всередині вже знала: це точно не кінець. Попереду ще буде багато пригод — і залишалося лише сподіватися, що всі вони завершаться так само добре.

І просто гарна картинка з котиком Оніксом. Без нього світ точно не врятували б. ;)

Читати: "П’ятниця, 13-е. Відьма проти демона" 

Запрошую до моїх соцмереж (там більше ілюстрацій і відео):

✨ТГ-канал про мої книги

✨Інстаграм

✨ТікТок