Про завершення історії Максима і Діани

Учора я поставила останню крапку в ще одній своїй улюбленій історії — історії Діани та Максима)

Вона вийшла непростою. Про складні долі. Про кохання, яке не падає з неба. Про вірність у ті моменти, коли найпростіше — втекти. І з легкою детективною ниткою, що тримає напругу до самого фіналу.

Це книга про провину й правду. Про вибір — залишитися чи зникнути. Про те, як одна «чужа помилка» може стати твоїм особистим хрестом… якщо ти дозволиш.

Я безмежно вдячна своїм читачам — найщирішим, найчутливішим, найуважнішим. Ви проживали цю історію разом зі мною: злилися, сперечалися, хвилювалися, захищали героїв і часом хотіли їх добряче струснути. І саме завдяки вам ця книга стала живою))

А якщо ви ще не знайомі з цією історією — запрошую у світ

«ЧУЖА ПОМИЛКА. ЙОГО ГРІХ».

Це історія про дівчину, яка занадто рано обпіклася об почуття до дорослого чоловіка — і зробила з цього висновок на все життя: більше ніколи не бути тією, кого обирають. Відтепер обирає вона. Вирішує вона. Контролює вона.

Бо довіра — це розкіш. Бо довіра вже колись коштувала їй занадто дорого.

Вона боялася знову стати «зручною». Тимчасовою. Заміною. Боялася, що її легко посунути, легко покинути, легко забути. Тому вона вибрала розум замість серця. Складну, майже стерильну логіку програмування. Світ, де код або працює, або ні — без напівтонів і зрад.

Вона мріяла бути корисною. Створювати. Залишати слід. А щоб нагадати собі, що вона не лише мозок, а й тіло — танцювала до світанку. Клуби, музика, світло софітів. Там, де можна відчути себе бажаною, не дозволяючи нікому підійти надто близько.

Вона боялася стосунків. Боялася чоловіків. Бо десь глибоко вірила, що вона — недостатня. Незручна. Занадто складна. Що вона не зможе створити того, чого їй самій так бракувало в дитинстві — сімейного тепла, стабільності, любові без умов.

Так, це було б простіше — втекти. Сказати собі, що я “роблю це для нього”. Що йому буде краще без мене. Що я лише проблема.

Але це брехня. Це страх, загорнутий у благородство. І якщо я зараз здамся — це і буде справжня зрада. Не йому навіть. Собі. Ні, я не буду тією, хто тікає, коли стає страшно. Так, мені дійсно страшно.

Страшно, що він може повернутися до стабільності. До сина. До знайомого минулого. Страшно, що я — лише перехідний період. Страшно, що він одного дня подивиться на мене й вирішить: «Замало». Але ще страшніше — не спробувати.

Я не хочу бути спалахом. Я хочу бути вибором. І сьогодні я вперше чітко сформулювала для себе: я обираю Максима. Не тому, що він сильний. Не тому, що з ним небезпечно й гаряче. А тому, що поряд із ним я росту. Навіть коли мені боляче.

І це історія про чоловіка, який п’ять років жив із переконанням, що він — винний.

Один вечір. Одна аварія. Порожнеча в пам’яті — і вирок собі довічний. Він втратив родину, друзів, сенс. Перетворив життя на покарання. Кожен день — як доказ того, що він не має права на радість. Не має права на нову сім’ю. На кохання. На спокій.

Він відмовився від жінок не через байдужість — через переконання, що щастя йому більше не належить. Аж поки не з’явилася вона.

Вона не жаліла його. Не дивилася як на зламаного. Не приймала його самознищення як норму.

Вона вірила в нього тоді, коли він сам заборонив собі навіть думати про це. І саме ця віра змусила його вперше за довгий час не карати себе — а боротися. За правду. За своє ім’я. За право жити.

Він став для неї опорою. Точкою дорослішання. Стіною, об яку можна спертися, а не розбитися.

Вона стала для нього повітрям. Нагадуванням, що він живий. Нагородою, на яку він боявся навіть сподіватися.

І через п’ять років він дізнається те, що перевертає все: та аварія була чужою помилкою. А гріх, який він ніс як хрест, — не його.

Запрошую вас у нетипову історію. Не солодку, не просту, не чорно-білу. Тут правда ховається глибше, ніж здається на перших сторінках. Тут герої ростуть через біль. І тут кохання проростає не з пристрасті — а з довіри.

А я дивився на неї в світлі ліхтарів і раптом зрозумів одну просту, страшну річ. Вона — єдине живе в моєму житті. Єдине справжнє. Єдине, заради чого я взагалі ще дихаю.

П’ять років я існував на автоматі. Без барв. Без смаку. Без майбутнього. Я переконав себе, що не заслуговую ні на що світле. Що моє місце — в тіні, з провиною під шкірою.

І ось вона. Маленька. Уперта. З очима, які бачать у мені щось більше, ніж я сам дозволяю собі побачити. Вона — мій доказ, що я ще не повністю мертвий.