Попелюшка з Парк-авеню



РУДА

За пристанню, що біля самотньої скелі Редстоун, часто траплялися біди – то у рибалок човни на мілину сядуть, то з мотором що трапиться, сіті плутаються і рвуться, ще на маяку з сигнальним вогнем проблеми... та й потопельників знаходили частіше, ніж в інших місцях узбережжя. Місцеві говорили – недарма скелю Червоним Каменем названо. Ще коли тут жили індіанці, трапилася бійня, не розбирали французи – старий чи малий... головою об камінь, і вся справа. Вода тоді була червоною. Від крові.

Пристань потім збудували, маяк, містечко розрослося.

... У прокляття індіанські не всі вірили, бувало, і загравали з морською стихією – хто довше під водою протримається або хто в шторм у морі вийде, хто в тумані маяк знайде на рибальській шхуні... багато розваг було у молоді з коледжу сестер Уоррен.

Чудеса того туманного дня, коли все й сталося, ще з ранку почалися – біля шерифа машина зламалася, маяк згас, а в коледжі сирени пожежні спрацювали. Щоправда, до сирен міг прикласти руку Майк Джордан – головний в усіх колотнечах старшої школи. Але його ніде не знайшли, а метушня незабаром припинилася.

А ось машину шерифу було шкода.

Стів Джордан, батько того самого Майка, йшов від коледжу до пристані, дивуючись, куди ж міг подітися хлопець.

— Знайду – випорю! – лаявся напівголосно шериф. – Напевно, машина теж його рук справа!

Дорога змією звивалась між платанами й невисоким чагарником з білими квітами, що були схожі на величезних метеликів, й незабаром вона вивела Стіва до моря – починався піщаний косогір, а далі йшла довга смуга галькового пляжу. Скеля Редстоун потопала в мереживі туманів, і з того боку чулися пташині крики – пронизливі, різкі. Чайки.

Шериф не любив цих птахів – гадять, кричать, тягнуть усе, що погано лежить.

Гидкі птахи.

І море це мерзенне... і скеля... та й місто жахливе.

Стів колись мріяв виїхати до Нью-Йорка разом із рудою красунею Дженніфер Стоун. Нещасливе прізвище. І батьки її були з тих, що місто заснували. Тих, що індіанців вбили. Казали, що на них прокляття. Тільки хто в нього вірив, у це прокляття?

Мабуть, Майк вірив. І зважився на те, на що не міг ніколи наважитися його батько – взяв тачку, схопив своє дівчисько в оберемок, та й поїхав під шумок, поки в коледжі завивали сирени.

— І правильно він зробив, — раптом сказав сам собі шериф. – Даремно я не забрав звідси Джен.

Дівча у Майка було гарне – ноги довгі, фігурка спортивна, волосся – як сажа, а очі дикі, з вогником. Головне, щоб вона потім кудись на Східне узбережжя не майнула, хто знає – що у неї в голові. Може, крім личка гарненького і немає нічого? Але не хотілося Стіву вірити, що в голові в неї вітер. Хотілося уявляти, що одного разу вона та його син прикотять на «кадилаку» чи «мустангу», і будуть одягнені пристойно, і з ними двійко чорнооких дітлахів приїде... схожих на Майка.

...Шериф майже спустився, коли побачив, що у воді щось біліє. Немов би вітрило чи простирадло. Він насупився, примружився, але далеко було, не розгледіти. Рвонув до берега – мало, що там трапилося, може, кому потрібна допомога?

Біля пристані, на прибережному камені, якраз неподалік скелі, вниз обличчям лежала утоплениця. Сорочка це біліла, до тіла прилипла, не приховуючи нічого. Шериф похитнувся, ноги як ватяні стали – сплутане руде волосся на гальці, в них кальмар заплутався, мушлі дрібні, і водорості не тільки на голові були, по всьому тілу – сіткою. І волосся у потопельниці...

Руді.

Як у Джен.

Проковтнув шериф гірку слину і різким рухом перевернув тіло на спину. Гострі вилиці ось-ось прорвуть сіру тонку шкіру, посинілі губи ніби посміхаються, оголивши перли зубів... очі широко відкриті, здаються синім склом від вітражів.

— Джен... — надламано, гірко. – Чорт забирай, Джен...

Вона не змінилася — такою й при житті була.

Але Стів знав, як швидко починають чорніти потопельники – через пів години вона розбухне, а за годину... залишиться лише смердюче м'ясо.

Різкий крик чайки розколов тишу, а на берег хлюпнулася хвиля, залишаючи брудну піну та нитки водоростей.

Має мало часу.

Він більше не розлучиться з Джен... але вона повинна залишитися такою самою. Він не побачить більше її... трупом.

_____________________________

На ранок перші шпальти газет підірвала моторошна новина – місцевий шериф втопився, прив'язавши до себе тіло викинутої на берег утоплениці. Експертиза показала, що це була Дженніфер Стоун, яка зникла двадцять років тому і чий предок був засновником міста.