Іноді історії починаються не з першої сторінки…
А з відчуття, яке довго живе всередині.

“Чекай мене” — це не просто історія про кохання.
Це про людей, які втратили себе…
і намагаються знайти знову.
Про ті слова, які не були сказані вчасно.
Про зустрічі, які мали відбутися раніше.
І про другий шанс — який не завжди дається легко.
Я довго носила цю історію в собі.
І тепер хочу поділитися з вами її початком.

 Пролог

Він любив прості речі.
Ранкову каву без цукру.
Світанки, коли місто ще спало, а село вже прокидалося з першим півнем.
І тишу — ту, яку не купиш навіть за всі гроші, зароблені в проєктах, звітах і переговорах.
Він умів мовчати. І звик бути сильним. Навіть тоді, коли боліло.
Приходе момент, коли ти менше прагнеш гучного — і більше цінуєш тишу, в якій тебе чують.
Він не шукав ідеального — він просто мріяв про своє. Просте. Справжнє.
Вона любила мріяти.
Навіть коли мрії здавались невдячним заняттям у її віці.
Навіть коли всі навколо казали, що щастя — це стабільність, і вона вже має бути вдячна за “нормальне життя”.
Вона більше не вірила їм.
Вона виросла у невеликому місті неподалік столиці, але її серце завжди тяглося до літа в бабусиному селі — туди, де повітря пахло скошеною травою, а очі — ним.
Тепер вона мешкає в невеличкій орендованій квартирі на околиці Києва.
І намагається зрозуміти, ким вона є без минулого, яке більше не тримає.
Їхні світи розійшлися ще тоді, коли вони навіть не встигли назвати це коханням.
Але доля — підступна драматургиня.
І ось — через роки, через тишу, через зламані мрії і побудовані стіни — вони зустрілися знову.
А між ними — лист, який так і не отримали.
Страх, що затьмарював почуття.
І правда, яка тоді здавалася надто болючою, щоб промовити її вголос.
 Буду дуже рада вашим відчуттям у коментарях.
І додавайте книгу в бібліотеку, щоб не пропустити продовження