Чи правда, що читачам потрібні емоційні гойдалки?

Хай.

Чесно?

Іноді здається, що половина романів закінчилась би на 40-й сторінці, якби герой просто сходив до спеціаліста.

Не викрадав би нікого.

Не “перевіряв би почуття” через ігнор.

Не влаштовував би триденну мовчанку, бо “гордість”.

Одна година терапії — і мінус 300 сторінок драми.

Але тоді не було б сюжету

Література любить конфлікт.

А терапія — це про усвідомлення.

Герой у терапії каже:

“Я боюся близькості, бо в дитинстві…”

І замість сцени ревнощів ми отримуємо здорову розмову.

Сюжет плаче в куточку.

Тривожність як двигун

Більшість історій рухаються не через події, а через внутрішні гойдалки героя:

– навʼязливі думки;

– страх бути покинутим;

– потреба контролювати;

– невміння сказати “мені боляче”.

Терапія це розкладає по поличках.

А письменник ці полички спеціально перекидає.

То що, психолог — ворог драматургії?

Не зовсім.

Бо є два варіанти:

Герой не усвідомлює — і це хаос.

Герой поступово усвідомлює — і це розвиток.

І ось другий варіант часто навіть цікавіший.

Бо спостерігати за внутрішнім ростом не менш захопливо, ніж за перестрілкою.

А тепер чесно

Якби ваш улюблений герой сходив до психолога —

ви б втратили до нього інтерес?

Чи навпаки — зауважили б у ньому ще більше глибини?

І головне:

Чи ви самі дозволяєте своїм героям зцілюватися?

Чи тримаєте їх у драмі “бо так цікавіше”? ?