..................................

Вибач.

Від цього слова всередині все стискається.

— Ти можеш вибачитися, — тихо кажу я, відчуваючи, як болить у грудях. — Але це нічого не змінить.

— Та припини, — зневажливо кривиться він. — Через пару тижнів сама прийдеш.

— Не прийду, — кажу я, вчепившись у дверну ручку. — Іди. І більше не приходь. Я хочу жити нормально.

Його обличчя повільно темнішає, риси загострюються.

— Нормально? — холодно перепитує він. — А на які шиші ти збираєшся жити? Ти ж розумієш: досить одного мого слова — і тебе ніхто більше не покличе зніматися. І що тоді? Підеш у прибиральниці? Чи носитимеш таці між столиками? Через одну помилку?

— Це не помилка! — виривається з мене, майже на крику. — Це зрада.

Слово зависає між нами важким каменем.

Він дивиться на мене ще кілька довгих секунд — так, ніби намагається щось вирішити. Та замість цього різко відвертається й переступає поріг.

— Номер мій ти знаєш, — кидає сухо через плече. — Коли охолонеш — подзвони.

Його кроки глухо відлунюють доріжкою. За мить із силою грюкає брама.

Тиша накриває подвір’я.

Я повільно сповзаю по стіні додолу, обіймаючи себе руками. Повітря ніби бракує. У грудях пече.

І тільки тоді — коли він уже далеко — я дозволяю собі заплакати.