— Пробачте… — важко дихаючи, намагаюся вичавити з себе бодай якусь подобу виправдання. — Ми тут особисті питання вирішували. 
— Особисті питання вирішують у спортзалі або за територією бази! — відрізає Семененко. — А тут я бачу бійку співробітників. Й обоє будете покарані. 
Стискаю зуби, скоса позираючи на Якименка. Той свердлить мене поглядом спідлоба, але мовчить. А навколо вже збирається натовп…
Семененко обводить нас важким поглядом. Його щелепи стиснуті так, що жовна ходять. 
— У планку. Обидва. Годину! — наказує він. — Сподіваюся, цього часу вам вистачить, щоби провітрити голови й подумати над своєю поведінкою! 
— Я не збираюся цього робити… — починає Якименко. 
— Звільнений! — коротко кидає Семененко, навіть не дослухавши. — Артеме Миколайовичу, займіться оформленням, — звертається він до полковника, що підійшов, а потім переводить погляд на мене.