По слову, по абзацу рукопис поступово набуває електронного вигляду, перетворюючись із чорнових нотаток на впорядкований текст.
Щоденник Яти Ольше.

"Я прокинулася в кімнаті з білими стінами та блакитними фіранками на вікнах. Повітря було сповнене запаху трав і диму - терпкого, гіркуватого, такого, що застрягає в горлі й одразу нагадує про зілля та лікувальні настої.

Голова боліла так, наче по ній вдарили кувалдою, та я все ж ризикнула підвестися. Це було помилкою.

Ліжко протестуюче скрипнуло - і не дарма: перед очима все попливло, світ зсунувся убік, а шлунок стиснуло болісним спазмом. Мене знудило. Вчасно підставлена миска врятувала становище.

- Не вставай, - промовив хлопець, який щойно врятував постіль від блювотини.

Як виявилося, він увесь цей час настільки тихо сидів поруч, що я його не помітила. Навіть не відчула - ані за запахом, ані емпатією. Це насторожувало.

- Як ти почуваєшся? - запитав він.

- Погано… - ледь прохрипіла я й сама здивувалася слабкості власного голосу. У горлі дерло, наче там пересохла земля. - Пити хочу.

- Так. Звісно.

Миску прибрали, і замість неї мені подали глечик із водою. Я жадібно пила просто з нього, не переймаючись тим, як це виглядає збоку. За два роки перебування в цьому світі я звикла обходитися без манер: іноді навіть їла руками. Тож ковтала воду поспіхом, голосно, не стримуючись, аж доки в шлунку не почало булькати.

На мить мені навіть здалося, що спрагу не вдасться втамувати ніколи. Але, на диво, вже на половині глечика в голові трохи прояснилося, нудота відступила, а світ знову повільно повернувся на своє місце.

- Де я?! - нарешті, зібравшись із силами, знову заговорила я. Голос усе ще тремтів, але слова вже не розсипалися. - І чому ти здаєшся мені знайомим?

Хлопець трохи нахилив голову, уважно вдивляючись у моє обличчя, ніби зважував, скільки саме я здатна витримати зараз."