Сьогодні зустріла подругу з сином, який був дуже засмученим.
Причиною його суму було те, що у школі на День святого Валентина хтось зібрав цілий оберемок валениинок, а йому не подарували жодної.
"Ну як же так?" - казав він мамі, - "я ж із ними дружу!"
І знаєте, що болить найбільше?
Не паперові серця. А відчуття, що тебе ніхто не обрав.
Ми так рано починаємо рахувати любов.
Скільки валентинок?
Скільки повідомлень?
Скільки лайків?
І так рано починаємо думати, що кількість - це доказ нашої цінності.
Але правда в тому, що кількість ніколи не дорівнює якості.
Сотня поверхневих симпатій не замінить одного глибокого “ти мені важливий”.
І відсутність "валентинок" зовсім не означає, що ти - не про любов.
Можливо, ти просто про іншу її глибину.
І, можливо, найважливіша валентинка - та, яку ми напишемо собі самі, бо за замовчуванням і просто за правом існування ми варті любові❤️❤️❤️
Всіх обіймаю.

І нагадую про флешмоб Чарівної Мрії і про незвичну любов, яку шукала Каро)
Запрошую до прочитання❤️

Я видихаю і продовжую їсти. Жуйка не завадить, а каву вип'ю ввечері. У мене тепер намічаються жваві ночі...
Двері тихо відчиняються і я думаю, що це Віка вирішила занести мені гумку. Але коли клацає замок, я піднімаю голову і бачу перед собою Антона.
- Не треба робити вигляд, що ти така тихоня, - підходить близько, стає наді мною, перед очима масивний ремінь його джинсів. - Нікуди не ходиш, ні з ким не пліткуєш, обідаєш з найближчого закладу громадського харчування. Приходиш вчасно, йдеш теж. Хоч годинник звіряй. Хіба це життя дівчини в двадцять сім років? Ні..., - він опускається навколішки і наші очі зустрічаються. - І ти, і я знаємо, яка ти насправді. То давай, не вагайся. Покажи...