Писати цю главу було важко, брехати не стану. Важко не тому, що слова не знаходилися, а тому, що я мусив дивитися крізь очі Вінсента і відчувати місцями його страх. Він і Еріка — не просто персонажі, вони мої свідки і водночас заручники лісу, який оживає там, де казка стає реальністю.

— Ти чув колись про Орден?

Орден? Про Орден в Нордхаймі не чув тільки глухий. Це ж буквально відродження королевських часів.

— Звісно чув. І що з того? 

— Мені казали, що Орден вже як рік керує Північчю. 

— Ну-у-у... так. В цьому немає нічого дивного. Двоголів'я усе ж таки.

— Але чи цікавився ти, що значить Двоголів'я для Півночі?

— Я не розумію, до чого ти клониш. Кажи, як є. Не треба ніяких загадок.

— Вінсенте, якщо тобі здалося, що те дерево це так звана музейна знахідка, то ти помиляєшся. Глибоко помиляєшся. Мені здається, що це все продовжується. Я не хотіла в це вірити, але, певно так воно і є.

Коли я писав про те, як Вінсенте намагається захистити Еріку, я усвідомив: берегти — не означає контролювати, а бути поруч тоді, коли вже нічого не можеш змінити.

Я думав, що керую світлом, а насправді просто боявся темряви.

Ця глава — не просто жах. Це перевірка на сміливість, довіру і крихкість людської натури. І я запрошую вас пройти її разом з Вінсентом.