Не минає і п’яти хвилин, як я вже на місці. Швидко орієнтуюся і прямую туди, де з’юрмилося найбільше народу. Активно працюючи ліктями й безцеремонно продираючись крізь натовп роззяв, підходжу до помосту.
На ньому, ледь прикрита клаптем напівпрозорої тканини, стоїть вона — моя Руда! Судячи з усього, торги в самому розпалі.
— Отже, двісті золотих монет! Хто дасть більше? — розпорядник торгів уважно оглядає натовп. 
— А вона точно незаймана? — лунає голос із юрби, змушуючи мене мимоволі скреготнути зубами. 
— Її оглянув наш лікар. Я не продаю неперевірений товар! 
При цих словах дівчину помітно пересмикує, як і мене… Стискаю кулаки. Якийсь коновал торкався її!
— Отже, двісті монет, раз… 
— Двісті п’ятдесят! — вигукую я, прикриваючись хусткою. 
Я не маю права світити обличчям принца Південного Королівства на ринку рабинь. Якщо мене впізнають і чутки дійдуть до матері — великих неприємностей не уникнути.