Останнім часом я не могла рухатися далі в написанні цієї історії. Я перечитувала написане й усе чіткіше відчувала: я звернула не туди. Сюжет пішов зовсім іншим шляхом — не тим, який колись жив у моїх фантазіях. Я думала, що так буде краще, але тепер розумію: історія перестала жити для мене. І мені стало надто важко писати кожен абзац. Зникло те відчуття, з якого вона народилася. А без нього я не можу писати. Я лише мучаю себе.

Тому я прийняла рішення видалити цю книгу.

Я відчуваю трохи провини — перед історією, перед героями, які почали оживати. Але продовжувати я не можу. Водночас я точно знаю: історія Віки і Романа для мене жива. Я обов’язково її перепишу. Вона стане іншою. Я повернуся до тих фантазій, які були спочатку. Можливо, навіть розділю її на дві книги. Але це буде не зараз — а тоді, коли я зможу розповісти її так, як відчуваю.

Можливо, причина цього — в моїй недосвідченості. У тому, що я почала книгу і не змогла її завершити. Але я хочу справжню, живу історію. А останнім часом я цього не відчувала і не хочу продовжувати писати текст, у який сама вже не вірю.

Я не відмовляюся від героїв. Вони залишаються зі мною. Я дам їм нове життя — і воно буде правильнішим, ніж те, що є зараз. Вони будуть такими, якими були спочатку. У фантазіях.

Я також зрозуміла, що коли намагалася відмовитися від них, то втрачала зв’язок з історією. Аж поки вона зовсім не стала для мене чужою.

Дякую Ромулу Шерідану — за підтримку і віру в цю історію. За мою першу рекомендацію на платформі.
Дякую Анні Лінн — за поради, які я збережу й обов’язково використаю, коли повернуся до неї. Її слова стали для мене дуже цінним уроком.

І трохи хороших новин. Незабаром на моїй сторінці з’явиться нова історія. Я планую почати викладати її 16 лютого. Скоро розповім про неї більше і поясню, чому я обрала саме цю дату.

А поки я зроблю паузу. Побуду просто читачем. Трохи відпочину. І, звісно, подивлюся кілька китайських фентезійних дорам.