Зізнання автора: чому Пвк — це моє «щасливе місце»

Спіймала себе на думці: писати про суворих найманців, контрабанду зброї та державні перевороти мені значно веселіше, ніж вимучувати класичні любовні лінії.

​Знаєте, чому? Бо в мене «кохання» в текстах завжди виходить якоюсь патологією. Навіть якщо я спочатку планую нормальних, адекватних персонажів, у процесі з’ясовується, що вони — суцільний «ред флаг». Мої герої не дарують квіти — вони, швидше за все, перевірять Вашу пошту на предмет шпигунського ПЗ або випадково врятують Вас, пробивши власним тілом бетонний дах.

​Я чесно намагалася написати про «метеликів у животі», а вийшло про лейкоцитів у зоні некрозу.

​Тому я здалася. Замість того, щоб намагатися вилікувати своїх персонажів, я дала їм автомати, офшорні рахунки в Лімасолі та контракт із ПВК «Добрі справи». Виявилося, що аналізувати стратегічні помилки під обстрілом мені значно простіше, ніж підбирати слова для романтичного зізнання.

​Тож не чекайте від моїх героїв «рожевих окулярів». Чекайте на холодний розрахунок, відсутність зайвих питань і стовідсоткову передоплату.

​А любов... Ну, якщо Ви, як і я, вважаєте «любов’ю» готовність 
ШІ-прототипа зламати собі маніпулятор, щоб врятувати Вашу шию — тоді ласкаво прошу на сторінки моєї книги Баг: право на душу