Ніченьки, панове!

Нова частина омегаверс-роману «Начинка вишнево-пʼянка» вже тут. Сьогодні в сюжет повертається персонаж, якого дехто з вас вподобав, а дехто — не зміг прийняти. Але він один із головних героїв, тому без нього ніяк.

Тисніть сюди —> Джексон Ван, щоб відновити в памʼяті, хто він такий.


Цитата з Розділ XXIX. Кохання, що не знає меж

Не надто вражений чужим монологом, Юнґі саркастично пхикнув.

— Витримає, не сумнівайтеся, Джексон-ші. Головне, щоб і ви витримали те, що омега, якого ви так безглуздо не можете розмріяти, належить іншому альфі. Істинному. Настільки належить…

— Що вже носить його спадкоємця, — довершив Джексон чужі слова. І навіть не вмер, хоча серце стислося погрозливо, — Що з того? Хіба я оскаржую його вибір?

— Ви продовжуєте плекати недоречні почуття.

— Мої почуття, Юнґі-ші — зірвався чужий голос на огруболий бас, — моя особиста справа. Не Чонґука, не Техьона і, тим паче — не ваша.

Джексон боровся не з Юнґі, не проти Чонґука і навіть не за Техьона. Він обстоював право на свої почуття.

Так, ті самі почуття, які кривдили його й робили нещасливим. Не давали рухатися далі. Обманювали. Розчаровували.
Але це були його почуття. Йому належали. І бодай з ними він мав право чинити на власний розсуд — утримуючи, допоки стане сил, чи відпустивши одного дня назавжди...