Ми чули, як вода підповзала до порога, і кожен новий удар хвилі об берег повертав нас у реальність, ми знову почали говорити одночасно, перебиваючи одне одного, сперечалися, кидалися образами, але раптом стали тихішими, ніжнішими, ближчими, і ця близькість наближала нас до вирішального поцілунку, який тріпотів на відстані одного-єдиного подиху. Я не пам’ятаю, хто перший остаточно замовк, бо саме мовчання нас нарешті зламало, і я знову відчула на собі його теплі долоні — напружені й обережні водночас, у них не було злості, лише голод після довгої розлуки та бажання, від якого паморочилася голова. Гроза гуркотіла над дахом, хижа тряслася, свічка дрижала сяйливим нервом, і я не витримавши у відповідь доторкнулася до Матті, його тіло миттєво відповіло напруженням, збудженням і силою...