Далі читаємо Роберта Макі . Моє резюме чергового розділу:
Якщо кінець сцени не збільшує напругу,хоч на одну поділку - вона має бути безжально вирізана. В ідеалі - кожна закінчена "сцена" має , хоч на один умовний пункт, "піднімати градус" вище, ніж він був в попередній.
3 коментарів
Щоб залишити коментар, увійдіть в обліковий запис
УвійтиЯк це повинно працювати? Якщо умовний градус це рівень напруги, якщо я вірно все зрозумів. То читач згорить десь на середині книги. Тобто кожна сцена тільки пвдвищує напругу і ніяк її не знижує. Людина постійно знаходиться напруженою, а такий стан на довгих дистанціях призводить до вигорання. Я чудово розумію, що хто я такий і хто Роберт Макі, щоб ставити його слова під сумнів. Може я не вірно щось зрозумів? Чи може Ви щось не вірно трактували?
Артем Сахарний, Дякую вам за питання і ваші роздуми - це мене самого заставляє глибше розбирати такі теми. І вам успіхів!
Я би сказала, що не варто все ставити на інтригу. Якщо мова йде про короткий текст чи детектив - це може спрацювати. У довгому це виснажує. Крім власне інтриги повинні бути й інші емоційні якорі, які зачеплять увагу.
Дієз Алго, Будь які емоції та почуття проходять певну еволюцію. І саме з цим процесом цікаво спостерігати з усіма його барвами. А коли герой "емоційно застрягає " - то він стає нецікавим
Частково погоджуюсь із Макі, але важливо уточнити: йдеться не про монотонну ескалацію, а про хвильовий рух напруги. Події високої інтенсивності цілком можуть (і часто мають) переплітатися з умовною тишею у стилі road trip, коли сюжет не стоїть, а плавно перетікає, ніби по містку між двома піками.
У таких «роуд-тріп»-фрагментах:
напруга не зникає, а змінює форму;
немає прямого конфлікту, зате є інерція руху;
сюжет ковзає вперед через діалоги, спостереження, мікрорішення;
читач відчуває паузу, але не порожнечу — це перехід, а не стоп-кадр.
Багато авторів свідомо працюють саме так.
Джордж Р. Р. Мартін чергує жорсткі вузлові події з протяжними «дорожніми» відтинками, де зовні тихо, але внутрішньо відбувається зсув позицій і підготовка майбутніх зіткнень.
Ніл Ґейман часто будує оповідь як потік: після піку він дає м’яку, майже ковзку ділянку, де історія ніби їде накатом — і саме це робить наступний поворот сюжету логічним.
Якщо формулювати мій загальний висновок:
сцена не зобов’язана підвищувати напругу лінійно, але вона має рухати історію — або через конфлікт, або через перехід. Road trip у цьому сенсі — це драматургічний міст, який зв'язує і пояснює події, а не «провисання».
Андрей Романенко (Black Silver), Абсолютно згоден з вами. Дякую,дуже зрозуміло і якісно розписали
Видалення коментаря
Ви дійсно хочете видалити повідомлення?
Видалити СкасуватиКоментар буде видалено назавжди.
Блокування коментування
Ви дійсно хочете заборонити можливість коментування?
Заборонити Скасувати