Вмостившись на розстеленій землею ковдрі, Кель похмуро сьорбав воду з пляшки.

 

– Чого набурмосився? – Ельмірена, присівши на рюкзак, уважно подивилась на нього. – Знов я щось не те сказала?

– Та все те, – ельф відвів погляд убік.

– Слухай, – Міра, пересівши ближче, поклала йому руку на плече. – Годі дутись. Я ж не зі зла це все кажу, і не для того, аби зачепити. Я, може, теж за тебе трохи переживаю, не думав? І не хочу, щоб ти дарма виснажувався. Ну ж бо, припиняй киснути!

 

Її долоня була м’якою й теплою – це відчувалось навіть крізь одяг. Великі сірі очі проникливо дивились у його помаранчеві. І Кель відчув, як його спохмурніле обличчя проти волі розгладжується.

 

– Отак вже краще, – весело промовила темна. – А то якийсь неправильний виходить промінчик – не світить, не гріє…

– А треба, щоб грів? – примружився ельф.

– Ну, ти… – Мірині щічки потемніли, вона опустила погляд донизу. Та за мить – знов узяла себе в руки. – Для початку достатньо, аби світив.