Пастка

Ліс помалу рідшав.

Вони старались триматися в тіні, ближче до дерев – щоб бути менш помітними, до того ж Ельмірені все ще було некомфортно під відкритим сонячним світлом. Навіть попри те, що ельфійка вже провела достатньо часу на поверхні, аби очі адаптувались.

Кель ішов попереду, Міра – слідом. Їй так і не вдалось виспатися – ельфійка час від часу кліпала, сонно позіхала й потирала очі.

Та ельфу й самому було важко: біль у спині помалу вщухав, але ще до кінця не відпустив, тож рухатись доводилось обережно, і не завжди виходило це робити акуратно. Кілька разів він перечіплявся об корені, раз чи два – з оглушливим тріском наступав на сухі гілки. Раз зачепився плащем за кущ – ледь виплутався.

Може й справді варто було послухати Міру і перечекати ще день? Але ж не хотів, щоб через нього їм довелось чекати… А тепер вже й пізно.

Добре хоч, що темна вже не кепкувала з його незграбності, як колись – бо зараз це було б просто нестерпно. Але, звісно ж, вона все бачила і все помічала.

– Промінчику… Може, я все-таки піду першою? Ти так весь ліс на себе збереш.

– Тож сонце в зеніті, – заперечив хлопець. – Ти зараз маєш гірше бачити.

– Зате тобі, бачу, твій гострий зір дуже допомагає! – глузливо промовила ельфійка. – Слухай, Келю… Я розумію, що ти намагаєшся мене від усього захистити. І мені навіть це приємно, чесно… Хоча в нас, темних, так і не прийнято. Але я й сама не безпомічна! Тому не треба аж так мене оберігати. І вже точно не варто задля цього переступати через своє здоров’я!

– Я не переступаю…

– Так, так, звичайно, – Міра саркастично покивала головою. – Пам’ятаю, я сьогодні вранці в когось питала: “Як почуваєшся? Йти зможеш, чи може затримаємось ще на день?”. Дай-но згадати, хто ж це був…

Вона знову увійшла в свій улюблений стан – мрійливо примруживши очі та іронічно всміхаючись, насолоджувалась кожнісіньким словом.

– І нагадай-но, що він мені відповів… А! Точно. “Ні-ні, я повен сил, не варто через мене зупинятись”. Так, промінчику?

– І що не так? – Кель, зупинившись, глибоко зітхнув. – Як бачиш, йду. Не падаю.

– Ага, бачу, – ельфійка насмішкувато поглянула на нього. – Йдеш, тільки спотикаєшся через крок. Дай-но я тобі нагадаю – ще вчора ти навіть на ноги звестись не міг! А сьогодні знов в герої пнешся…

– І що тепер? – похмуро запитав він. – Не повертатися ж назад.

– Звичайно, ні. Вертатись вже запізно… Але давай зупинимось і відпочинемо. Саме обід… Он та галявинка між кущами якраз підходить.

– Де? – Кель закрутив головою, видивляючись згадане місце.

– Ти ж ніби зараз маєш бачити краще за мене? – з неперевершеною сумішшю здивування та глуму промовила темна. – Ох, горе ти моє сонячне. Йди за мною…

* * *

Вмостившись на розстеленій землею ковдрі, Кель похмуро сьорбав воду з пляшки.

– Чого набурмосився? – Ельмірена, присівши на рюкзак, уважно подивилась на нього. – Знов я щось не те сказала?

– Та все те, – ельф відвів погляд убік.

– Слухай, – Міра, пересівши ближче, поклала йому руку на плече. – Годі дутись. Я ж не зі зла це все кажу, і не для того, аби зачепити. Я, може, теж за тебе трохи переживаю, не думав? І не хочу, щоб ти дарма виснажувався. Ну ж бо, припиняй киснути!

Її долоня була м’якою й теплою – це відчувалось навіть крізь одяг. Великі сірі очі проникливо дивились у його помаранчеві. І Кель відчув, як його спохмурніле обличчя проти волі розгладжується.

– Отак вже краще, – весело промовила темна. – А то якийсь неправильний виходить промінчик – не світить, не гріє…

– А треба, щоб грів? – примружився ельф.

– Ну, ти… – Мірині щічки потемніли, вона опустила погляд донизу. Та за мить – знов узяла себе в руки. – Для початку достатньо, аби світив.

Прибравши руку, вона знову пересіла на рюкзак.

– Ти як, відпочив трохи? Можемо йти далі?

– Відпочив.

– Промінчику, тільки чесно.

– Та відпочив я! Але можемо почекати трохи, – Кель не втримався від посмішки, – посиджу ще отак… Помилуюсь.

– Ой стукну я тебе колись, – пообіцяла Міра. – Але раз жартуєш – отже, тобі краще, це радує. Гаразд, ще п’ять хвилин – і рушаймо. І цього разу, – категорично заявила вона, – я понесу рюкзак!

* * *

Тепер ельфійка несла рюкзак і йшла попереду. Кель слідував за нею, ступаючи слід у слід. І так дійсно було швидше й легше.

Навіть попри те, що сонце все ще було високо, Міра бачила не гірше за нього – принаймні у затінку. Часом навіть краще… Кель був змушений визнати – зір в нього трохи затуманився. Чи то через наслідки поранення, чи з іншої причини…

Та зі слухом у ельфа, як виявилось, все було гаразд. І дивний звук, що ніяк не вписувався в навколишнє оточення, першим почув саме він.

– Стій! Я щось чую…

– Що? – Міра, зупинившись, обернулась до нього. – Промінчику, якщо це знов вода шумить або ще якась нісенітниця…

– Та ж ні! Прислухайся! Наче дзижчання… Але це не комаха, щось більше…

– Дійсно, – темна прислухалась. – Щось у повітрі… – її обличчя стрімко набувало схвильованого виразу. – Я раніше не чула цього звуку, але мати розповідала. Це дрон! Під дерево, швидко!

Відбігши, вони присіли, ховаючись у затінку одного з найбільш розлогих лісових гігантів.

– Неподалік хтось є, – прошепотіла Міра, втискаючись спиною у стовбур. – Ці штуки самі далеко не літають.

– Наближається, – так само пошепки відповів Кель.

– Я спробую нас сховати, – ельфійка спробувала зайняти трохи зручніше положення. – Сядь ближче, промінчику. Та швидше ж бо! Зараз тчно не час соромитись…

Притулившись одне до одного, вони завмерли під деревом. Ельмірена заплющила очі, зосереджено перебираючи пальцями.