Я часто думаю: навіщо ми читаємо?
Щоб на кілька годин зникнути з власного життя — чи щоб, навпаки, повернутися до себе справжніх?

Іноді книга — це втеча.
Від шуму, втоми, відповідальності.
Від днів, коли реальність тисне, а всередині бракує повітря.
Ми ховаємося між сторінками, як у тихій кімнаті, де нас ніхто не чіпає.

І це нормально.
Нам усім іноді потрібно перепочити.

Але бувають інші книги.
Ті, що не дозволяють сховатися.
Вони дивляться прямо в очі.
Ставлять незручні запитання.
Нагадують про почуття, які ми давно відклали.

Такі книги не розважають — вони торкаються.
Не відволікають — а збирають по шматочках.
У них ми раптом впізнаємо себе:
у болю, у тиші, у надії, яку не наважувалися назвати.

Я вірю, що справжнє читання — це не втеча.
Це зустріч.
Іноді болісна. Іноді ніжна.
Але завжди чесна.

Можливо, ми відкриваємо книгу, думаючи, що шукаємо історію.
А насправді — шукаємо підтвердження:
зі мною все нормально
я не одна
мої почуття мають право бути

Тож я запитаю тихо, без правильних відповідей:
ви читаєте, щоб втекти — чи щоб знайти себе?

А може, іноді — і те, й інше.