Місто за вікном захлиналося в дощі, але в квартирі панувала тиша, від якої дзвеніло у вухах. На столі все ще стояли дві тарілки з вечерею, яка вже давно охолола. Свічки догоріли, залишивши по собі лише калюжі воску, схожі на застиглі сльози.

Я дивилася на вхідні двері, які щойно здригнулися від гучного удару. Сергій пішов. І разом із ним пішло все повітря з цієї кімнати.

Я повільно опустила погляд на свої руки. Вони тремтіли так сильно, що я не могла втримати крихітне чорно-біле фото — мій перший знімок УЗД. Він вислизнув із пальців і впав на підлогу, прямо в червону пляму розлитого вина.

«Ти була просто інструментом, Єво», — його голос досі звучав у моїй голові, холодний і гострий, як лезо бритви. — «Твій батько розтоптаний. Ти мені більше не потрібна».

Я не плакала. Сльози закінчилися десь там, між його першим словом і останнім кроком. Усередині мене розверзлася величезна, чорна прірва. Я відчувала, як кожна клітинка мого тіла, яка ще годину тому співала від кохання, тепер перетворюється на камінь. Серце не боліло. Воно просто припинило битися в тому ритмі, який я називала життям.

Я підняла фото. Воно було заплямоване «кров’ю» вина, наче вирок.

— Він не забере тебе, — прошепотіла я в порожнечу, і мій власний голос здався мені чужим, надтріснутим. — Він ніколи не дізнається, що ти є.

Я підійшла до столу, взяла ручку і аркуш паперу. Рука була важкою, наче звинцем налитою. Кожна літера давалася з боєм.

«Ти хотів помсти? Ти її отримав. Але ціна виявилася вищою, ніж ти розраховував. Сьогодні ти вбив не тільки мене. Ти вбив свою дитину, Сергію. Дивись на це фото і знай: це все, що в тебе залишилося від нашого „назавжди“. Нас більше немає. Навіть у твоїх спогадах».

Я поклала лист поруч із розбитим кулоном, який він подарував мені на річницю. Кришталеве серце розкололося навпіл — так само, як і моє.

Через годину я вже стояла на мосту. Вітер бив у обличчя, змиваючи з дощем залишки мого минулого. Попереду була лише чорна вода і невідомість.

Я зробила вдих. Глибокий. Останній вдих Єви. Тієї дівчини, яка вірила в казки, більше не існувало. З цього попелу мала народитися інша жінка. Та, яка не вміє прощати.

Я відпустила перила.