Свято у Кхардарі

Залишу тут уривок моменту, коли герої ведуть мене своєю історією, а не я їх — за власним планом. Так буває часто, але цього разу навіть другорядні персонажі втрутилися й зламали весь початковий задум. Я лише слухаюсь і корюся :)

— Безодня… — першим сіпається Кіасар, різко випрямляючись, ніби готовий зірватися з місця.

— Звідки… — Дрейн ковтає слова, блідніє. — Заради Всевишніх… мені ж це не мариться?

Я мовчу. Просто дивлюся.

На ній воєнний мундир Палаючого Легіону — чорно-золотий, з червоними акцентами. Штани для верхової їзди, чітка посадка, жодної зайвої деталі. І водночас — спідниця під мундиром. Не як необхідність, а як виклик. Як демонстрація того, що вона може дозволити собі порушувати офіційну форму і їй за це нічого не буде.

Дракононароджена жінка виглядає вишукано. А коли вона без жодних вагань смикає командора за руку, я напружуюся, мов струна. 

Реймард обертається з посмішкою — і в ту ж мить його обличчя змінюється. Різко. Усі маски злітають. Він дивується. Вона, не втрачаючи цієї миті, впивається в нього поцілунком — зухвало, майже з хижацькою пристрастю. На очах у всіх вельмож.

Моє дихання обривається.

Я дивлюся на це, не в змозі одразу усвідомити побачене, ніби хтось раптово вибив опору з-під ніг. Світ сповільнюється, шум залу глухне, перетворюючись на далекий, тиснучий фон.

Лише коли погляди драконів — десятки, сотні — знаходять мене, я відчуваю, як по шкірі котиться приголомшливий, пекучий сором. Він пече сильніше за власний вогонь.

Командор її не відштовхує. Лише обережно знімає з плеч жіночі руки. В одній з них блищить келих. Жінка, точно знаючи, що я спостерігаю, дивиться просто на мене і, ледь підняв келих, святкуює свою перемогу з посмішкою на вустах.

Реймард теж обертається. Миттєво вичіплює мене поглядом. І все ж його увага зрештою повертається до жінки перед ним. Його рухи стримані, контрольовані. Вони нахиляються ближче одне до одного, перешіптуються.

Всередині мене здіймається стихія вогню. Гаряча. Нищівна. Лють і приниження клубочаться, стискають груди, змушують ковтати повітря уривками. 

Мені не потрібна була його сліпа відданість, але… Але я не очікувала публічного приниження цього вечора. Принаймні — не таким способом.

З самого початку здавалося, що саме він здатен втримати і кхардайське полум’я, і мій вогонь. А тепер… тепер він обіймає жінку, до якої виказує прихильність.

Обраність? Дар Всевишньої? Яка ж це справжня дурня!

Тепер залишається лише гадати, чи можна було за цей вечір просити щось більше, ніж коня і можливість навідуватися до столиці без супроводу. Бо таке приниження коштує значно дорожче.

Полум'я Кхардару