Смарагдова пташка

Вітаю вас, мої читачі.

Чи ще пам’ятаєте незавершену історію Аміри-Сеймарін і ту кляту арку, що досі не дає спокою ні героям, ні читачам, ні мені?

Можу нарешті повідомити: робота над заключною частиною «Смарагдової пташки» наближається до завершення. Якщо все складеться вдало, вже зовсім скоро продовження з’явиться на сайті.

У четвертій частині більше глибини, ніж бурі. Більше відповідей, ніж загадок. Деякі рішення будуть болючими. Але емоцій — не менше. Головна мета четвертої — нарешті закрити всі питання й надати цій історії відчуття завершеності.

Втім, сподіваюся, що фінал усе ж буде не менш цікавим і емоційним. У цій частині більше описів, ніж раніше, — можливо, навіть забагато. Але мені дуже хотілося передати всі ті образи, які постають у моїй уяві, і зробити світ історії максимально відчутним.

А щоб очікування було трохи солодшим, залишу вам невеликий уривок із майбутньої публікації:

«На превеликий жаль, я не можу залишатися в печерах із драгомітом вічно. Настав час покинути моє особисте місце відновлення й повертатися до реальності: до чужого мені палацу з холодними, ввічливими усмішками, під якими ховається фальш.

Я прошепотіла заклинання:

— Авіс алас.

За спиною спалахнули смарагдові крила. Один ривок — і я випурхнула з печери.

Балкон зустрів мене стриманим гомоном банкетної зали. Я швидко привела до ладу зовнішній вигляд, повільно — навмисно повільно — пригладила волосся, провела пальцями по шиї, ніби стираючи сліди власних думок. Прихопила келих зі столика — для завершеності образу — й рушила всередину.

Я переживала битви гірші за цей прийом. Та жодна з них не була такою небезпечною, як кілька кроків до мого чоловіка.

Калдена я знайшла одразу. Він стояв серед гостей, неспішно розмовляючи, і водночас повністю контролюючи простір навколо себе. Простір і гостей.

Впевнений, владний і небезпечно привабливий у своїй звичній холодній манері — він не демонстрував силу відкрито. У цьому не було потреби: вона відчувалася в кожному його русі, у тому, як співрозмовники мимоволі схилялися ближче, як завмирали на частку секунди, перш ніж щось заперечити.

Його погляд знайшов мене раніше, ніж я підійшла. І світ звузився.

Кутики його губ ледь сіпнулися, але посмішці не дали народитися. Очі ковзнули по мені повільно, неспішно, з тією самою увагою, з якою він колись уперше торкнувся моєї руки — перевіряючи, чи дозволю. Чи витримаю.

Він помітив мою відсутність. Помітив трохи розтріпаний вигляд. Помітив, що я повернулася з печер не лише зі свіжим повітрям у легенях.

Калден перервав розмову, не підвищуючи голосу. Йому не потрібно було пояснюватися. Гості розступилися самі.

Його рука лягла на мою талію владно — без запитання. Пальці стиснули трохи сильніше, ніж дозволяв етикет. Наче нагадування: ти моя.

Він притягнув мене ближче. Надто близько для палацу. Рівно настільки, щоб я відчула тепло його тіла крізь тканину.

— Провітрилася? — прошепотів він, нахиляючись до мого вуха. — В печерах не надто холодно для такої сукні?

Його голос був рівний. Спокійний. Але під цим спокоєм пульсувала сила, яка могла зламати.

Я підняла підборіддя.

— Тепло там, де не заважають дихати, — відповіла я тихо, дозволяючи словам торкнутися його так само, як його пальці торкалися мене.

Його хватка ледь посилилася.

На мить — лише на мить — я відчула, як земля під ногами стає нестійкою.

— Ти завжди любила межу, — сказав він майже ласкаво. — Особливо коли стоїш над нею.

Його пальці ковзнули трохи вище по спині, під виглядом коригування складки тканини. Занадто повільно. Занадто впевнено.

— Тут дихати можна, — тихо продовжив він. — Але сьогодні ввечері я покажу тобі місце, де дихання стане розкішшю.

По спині пробігла хвиля тремтіння — зрадницька, солодка. Я ненавиділа, що він це відчув.

Я не відвела погляд. Не дозволила собі. Хоч серце билося так, ніби прагнуло вирватися з грудей.

— Звучить так, ніби ти забув, що я не з тих, хто кориться без бою, — мовила я, ледь нахиляючись до нього. — І ти це любиш.

В його очах спалахнуло щось темніше за ревнощі. Щось власницьке. Небезпечне.

— Я люблю, — прошепотів він, — коли ти намагаєшся.

Його лоб майже торкнувся мого. Збоку це виглядало як інтимна розмова подружжя. Ніхто не здогадувався, що це майже ритуал. Вічна наша гра один з одним.

— Я знаю, коли ти тікаєш, — тихо додав він. — І знаю, коли повертаєшся сама.

Його пальці на мить зупинилися на моїй шкірі, там, де пульс був найсильнішим.

— Сьогодні ти не тікала. Ти чекала.

І в цьому не було питання.

Я ковтнула повітря повільно, демонстративно.

— Побачимо, — відповіла я. — Чи варто було чекати.

Він відпустив мене першим. Завжди першим. Наче дозволяв мені повірити, що я маю вибір.

Калден відвернувся до гостей, повертаючись до ролі правителя. А я залишилася на місці ще на мить, відчуваючи, як його тепло досі тримає мене міцніше, ніж руки.

Як йому це вдається? Після всього, що було між нами. Після кожної сварки, кожного разу, коли я кидала йому виклик — і кожного разу, коли він приймав його з тією самою холодною усмішкою.

Кілька слів. Один дотик. І я більше не відчуваю ґрунту під ногами. Він має наді мною забагато влади. І найгірше — я дозволяю це йому.»