Це планувалося, як один розділ, але він вийшов гігантським, тож вирішив розбити його на декілька. Ще раз вибачаюся, за те, що не зміг викласти розділ вчора.

Нерул закричав і кинувся вперед.

По дорозі підхопив меч і, не зупиняючись, атакував незнайомця. Кількома різкими ударами вибив зброю з його рук.

Це виявилося легко.

Надто легко — бо той не відбивався. Не захищався.

Нерул приставив лезо до його горла.

У ту ж мить холод усередині ожив. Рука затремтіла. Голова запаморочилася. Світ під ногами хитнувся, наче намагався вислизнути з-під нього.

— П-п-п-пане До… — почулося за спиною.

Нерул сіпнувся, але меча не опустив.

Він боровся.

Боровся з жагою вбити. Відчував, як усе тіло наказує — благає — зробити ще один рух. Останній. Єдиний. Такий бажаний.

Холод підіймався вгору, розтікався по тілу.

Потяг повернувся. Сильний. Нестерпний.

Щось було зовсім поруч.

Також запрошую до свого Тік Ток, де ви знайдете більше візуалу. :)

Н