Вітання всім.

Сьогодні на вас чекає не просто черговий шмат продовження пригод Владислава, а і одкровення Демида.

Демид вперше вирішив розкаятися, як він дійшов до такого виду існування, а кому цікаво дізнатися, що стало з ним і його родиною, ласкаво прошу приєднатися погріти "вуха"

 

— О, Владе, якби ти знав, як у мене болить та рветься душа… — Демид подивився мені в очі. — Я не вбивав своїх діточок та свою кохану Мелані. Моргани знайшли мене та допитували: де статуетка і як знайти того, кого шукає Диявол, тобто тебе. Я знав, хто ти і що це саме ти, Владе, кого вони шукають. Я жив у тій балці ще до того, як ти з’явився на світ білий. Я чекав, коли народиться та дитина. Я знав, на якій місцевості, але не знав — хто саме, у кого та в який час. Я жив у балці подалі від людей та кожен день дізнавався, хто в кого народився, та придивлявся до дитини, але все одно не знав, хто саме, бо тільки по статуетці я міг знати, що це саме та людина, давши статуетку до рук.

— Та скільки я не давав — усі опікали руки, жбурляли її так далеко, що я ледве знаходив. Потім люди мене почали боятися, бо діти про мене розповідали, що я опікав дітям та іншим людям руки, а я лише шукав того єдиного. Та якось ти з татом косили неподалік від мене сіно, і ти прибіг попити до мене водички. Ти чомусь ніколи мене не лякався. Я дав тобі води попити і також дав тобі до рук ту статуетку. Я вже приготувався дивитися, куди і як далеко ти її жбурнеш, але, на мій подив, ти спокійно її взяв, покрутив, подивився, ще й понюхав та сказав: «Тю, гімно якесь», — кинув до долу та побіг.

— Я завмер. Дружина моя Мелані, яка чіпляла попраний одяг та дивилася на все це, від побаченого втратила свідомість. Якби ти знав, як же ми довго тебе шукали і вже втратили віру, що ти живий і що існуєш. Ми почали тебе оберігати та чекали, коли ти підростеш, та одного дня ти просто зник.