КНИГУ ЗАВЕРШЕНО!

— Христино, — гукнув він. — Зайди, будь ласка, в кабінет.

У мене всередині все стиснулось.

— Уже? — пересохло в горлі.

— Так. Новий керівник хоче з тобою поговорити.

На секунду я подумала, що скажу, зайду пізніше. Що зайнята. Що потім. Але ноги самі повели мене коридором.

До кабінету. Двері, які я сто разів проходила повз, раптом здавались чужими. Директор відкрив, пропустив мене вперед:

— Заходь.

Я зробила крок усередину і на секунду перестала дихати. За столом сидів Артем.

У темному піджаку, спокійний, зібраний.

Ніби це не бар, а його офіс у центрі міста.

Він підняв на мене погляд. Спокійний. Холодний. Знайомий до болю.

— Можеш нас лишити, — сказав він директору, навіть не відводячи очей від мене.

— Так, звісно, — той одразу вислизнув у двері й чемно їх прикрив.

У кабінеті стало тихо. Занадто тихо.

Я відчула, як у мене по спині пробіг холод.

— Ти знущаєшся? — перше, що вирвалося з мене. Голос зрадницьки зірвався.

Кутик його губ ледь смикнувся.

— Привіт, Христинко, — спокійно сказав він. — Сідай.

— Я постою, — різко відповіла.

— Як хочеш, — він знизав плечима. — Але говорити нам все одно доведеться.

Я дивилася на нього і не могла вирішити, що сильніше: шок, лють чи… те саме відчуття, яке я так старанно придушую всі ці дні.

— Ти новий власник? — запитала я, хоча відповідь була очевидною.

— Так, — просто сказав він. — Частково. Але для тебе це нічого не змінює.

Пауза.

— Серйозно? — я гірко всміхнулась. — Ти купив бар, де я працюю, і думаєш, що для мене це «нічого не змінює»? Він не відвів погляду.

— Для тебе зміниться тільки одне, — спокійно сказав Артем. — Ти більше тут працювати не будеш.

#Владний_чоловік #різниця_у_віці #одержимий #емоційні_гойдалки #психологічні_ігри #невинна #заборонене_кохання

Читати повністю