Нарешті! Дозвольте відрекомендувати - Бран, Неблагий Дану Ші, мандрівний лицар Чарсвіту!

КНИГУ ЧИТАТИ ТУТ

— Тут не твоя територія, — пролунав за спиною суворий голос, і Ланон з жалем відпустила хлопчика, якого ледь пригубила. Але і цієї крові було достатньо, щоб в голові перестало дзвеніти й минула слабкість.

— Не забудь, завтра у тебе проби на кіностудії, — солодко посміхнулася фаріетос смертному, який міг стати непоганим актором — потенціал був. — Це твій шанс, милий. А тепер — йди!

Слухняний хлопчина, який ледь переступив поріг повноліття, розвернувся і пішов геть, не кажучи ні слова. Ні питань, ні здивування, ні переляку — чар Музи був сильним.

— Гарна робота, — схвально сказав хтось тим самим сухим безбарвним голосом.

Ланон обернулася, чекаючи побачити одного зі стражників, з їх пронизливими жовтими очима і білосніжним, ніби сивим волоссям, але замість цього перед нею стояв чорноволосий розпатланий хлопець, більше схожий на Темного сида. Те, що це не людина, Ланон зрозуміла відразу і внутрішньо зібралась, вона була готова в будь-який момент битися або тікати — залежно від обставин.

— Ти тут харчуєшся? — запитала вона, пильно стежачи за рухами незнайомця. — Я була обережна, ніхто нічого не дізнається.

— Та мені не шкода, — знизав плечима той. – Тут їжі вистачило б на цілу армію Ші. Просто не люблю, коли до мене приходять без дозволу.

– Ланон Ші, що перекладається як «чарівна кохана». Муза-сукуба, яка п'є натхнення з крові смертних, – представилася фаріетос, глузливо посміхнувшись. Присіла в блазнівському реверансі. Вона не знала, хто перед нею, тому церемоніал представлення, звичний для будь-якої фаріетос, випалила на одному диханні, хоча, можливо, в цьому і не було необхідності.

— Бран, Неблагий Дану Ші, — з не менш дурнуватою посмішкою вклонився новий знайомий, блиснувши зеленими очима — такого ж глибокого відтінку весняної зелені, як і в Ланон.

— Народжений богом, який став непереможним лицарем Пагорбів Чарсвіту... хто ти тепер? — примружилася Ланон, яка сто років не зустрічала жодного Дану Ші. Це були мандрівні духи Пагорбів, які проводили час у гулянках і бійках.

Красиве обличчя Брана — вилицювате, вузьке, немов виточене з граніту, — спотворилося від злості, і Ланон мимоволі відсахнулася, злякавшись, що він зараз вдарить її. Від цих розбійників можна очікувати чого завгодно. Безпринципні, злі, жорстокі – ось так вона могла б описати Темних лицарів Дану.

Але Бран впорався з емоціями, що нахлинули на нього, і удав, що приводить до ладу рукави своєї шовкової ідеальної сорочки, а потім стиснув губи, пильно розглядаючи фаріетос.

— Що я чую від кровопивці? — розреготався він, залишивши її питання без відповіді, і злість зникла з зелених очей так само раптово, як і з'явилася.

Ланон насупилася. Їй не сподобався тон, яким Дану розмовляв з нею. Старі боги були примхливі й небезпечні, ніколи не знаєш, чого чекати від них. І Бран, мабуть, нічим не відрізнявся від свого народу.

— Я не кровопивця, — тихо сказала вона.

— Ланон, Ланон, Ланон... — солодко проспівав Бран. — Чарівна кохана... Ти ж просто кровожерливий дух у вигляді прекрасної дівчини. Просто… упириця! Хіба не ти щойно прокусила шию бідолазі? Хіба не ти випила б усю його кров, якби я не встиг прийти йому на допомогу? Мене не обдуриш, я не сид, які ласі на твої чари. Я народився не в Пагорбах, і твоє чаклунство не діє на мене. Змирися з цим.

— Ти обізнаний, — криво посміхнулася Ланон. — Добре, домовимося — я більше не краду твою їжу, а ти відпускаєш мене з миром.

Бран оглянув її зневажливо-гострим поглядом, в якому промайнули іскри захоплення. По його обличчю було видно, що йому подобається те, що він бачить, – струнка і засмагла зеленоока Ланон, із золотистим довгим волоссям і червоними губами, була гарна. Джинси обтягували стрункі ноги, а крізь напівпрозору тканину блузи світилася шкіра.

Вона ж, терпляче витримавши його оцінювальний погляд, з огидою подумала про те, що ж він зажадає як плату за порушення меж його території – невже її тіло? Але Бран гучно розреготався, немов прочитав її думки.

Вітер із затоки Санта-Моніки приніс пил і нудотно-гіркий запах водоростей. Ланон стояла перед Дану Ші, склавши руки на грудях і трохи відставивши ногу. Він знову пронизливо оглянув її.

В її очах горів виклик, а губи були щільно стиснуті. Бран похвалив її витримку і знову розсміявся – здавалося, йому просто нестерпно нудно у світі смертних, скутому зведенням правил, які ввели вартові, склавши Договір. Окремим пунктом там стояла заборона на вбивство – багато істот Чарсвіту були цим незадоволені, але змирилися. І розвеселило його саме те, що фаріетос порушила закон полювання на чужій території, через що опинилася в його владі.

— Ні, крихітко, твоє тіло мені не потрібне, — нарешті сказав він крізь сміх. — Хоча воно, безумовно, прекрасне... Я ще не знаю, що мені потрібно! Ось придумаю — повідомлю!

Брови Ланон вигнулися, і вона мимоволі пересмикнула плечима, немов їй стало холодно. Бути залежною від нестерпного Дану Ші не хотілося. Хто знає, що він вигадає? Фаріетос подумала про те, що часи благородних лицарів минули. Дану стали мандрівними духами, і від них тільки одні неприємності...

— Добре, — знайшла в собі сили посміхнутися вона, злячись на себе, що взагалі сунулася на цю територію. Краще б вкрала донорську кров з лікарні — і плювати на натхнення. Прогнати слабкість тієї їжі б вистачило. Зате не виявилася б зобов'язаною цьому бандитові.

— Як щодо пообідати та ближче познайомитись? — з солоденькою посмішкою запитав Бран, простягаючи їй руку.

— Ні, дякую. Обійдуся...

— Гей, крихітко, так не піде! — обурився він. — Чи мені повідомити декому, що дехто полював на чужих угіддях?

— Чортів шантажист! — Ланон, не в змозі стримати гнів, штовхнула камінь і ненавмисно зарядила ним у Брана. Той схопився за ногу в удаваному жаху.

— Ти вирішила позбутися свідка, клята фейрі? — прошипів він награно-злісно, але в його очах раптом затанцювали веселі чортенята. Гримаса фальшивого болю, і Бран схопився за горло, ніби йому не вистачає повітря, і він зараз помре. Захрипів, а потім розреготався.

І тут Ланон не витримала і теж розсміялася, з неї ніби виплеснулася вся напруга останніх днів. Спершись на дерев'яний парканчик, яким був огороджений пляж, вони реготали так, ніби збожеволіли, ніби цей світ, закутий у вічне «не можна», зводив їх з розуму.

— Ти мені подобаєшся, кровопивця, — намагаючись віддихатися, промовив Бран. — Обід моїм коштом. Ходімо. Я знаю тут гарне тихе містечко.

Ланон кивнула, вирішивши хоч на один день забути про хвилювання і тривоги. У них з Дану знайшлася одна спільна риса — вони ненавиділи правила і заборони вартових і тужили за колишніми веселими часами Середньовіччя, коли ніхто не дбав про права їжі, тобто людей, і не розбивав світ на чортові території.