поговоримо про темних?

[сповідь окультистки]

Знаю, збоку здається, що зацікавлення демонами, "сатанізмом" і всім таким темно-диявольським – це не більше, ніж тимчасовий тренд попокульту і вічкрафту загалом, втім я розкажу, про що це для мене. 

За трендами ніколи не гналась, у хвилю "популярного" ніколи не потрапляла, тому ці судження прошу сприймати як щирі і ті, якими не просто ділитися публічно. 

Наш світ — дуальний. Завжди таким був, є і буде, бо щоби щось пізнати, треба це розділити, одне ціле не може вічність пізнавати самого себе, це дуже нудно (то вже геть філософські світотворчі дебрі, зараз не про них). Без темряви ми не розуміємо світло, без смерті — не цінуємо життя, без хаосу — не відчуваємо користі структури і навпаки. Більше того, два протилежних поняття завжди лежать на одній осі і буквально не існують одне без одного. 

Звідки візьметься добро, якщо немає зла? Звідки візьметься зло, якщо немає добра? Це не абсолютні явища, ні одне, ні друге. Вони існують лише завдяки невпинному пристрасному танго. Як життя і смерть, як темрява і світло, як кохання і страх, як влада і покора, як ніч і день.

Дуальність має звичку міняти полюси, але її суть залишається незмінною – поділ цілого на дві полярні складові. Справжня сила не у виборі одного боку, а в усвідомленні оцієї от "аморальної" цілісності. У вмінні тримати обидві сторони одночасно, не розриваючи себе між ними, бо коли ми боремося зі своєю темрявою — ми лише зміцнюємо її і посилюємо взаємний спротив. 

Прийнята ж Тінь більше не рватиме ланцюги, не вилазитиме у найбільш невдалі і відповідальні моменти, не мучитиме вас нічними жахіттями і хронічною тривогою, не жертиме зсередини дивною симптоматикою. Вона стане союзником і припинить агресувати. Коли ти на когось нападаєш і виганяєш його з власного дому – він захищається і відбивається, це логічно і природно.

Карл Юнг писав, що «ніхто не стає просвітленим, уявляючи себе світлом; просвітлення настає тоді, коли людина усвідомлює власну темряву». Тінь —  не монстр, який ховається під ліжком і не всілякі-різні девіації ( наголошую, ми зараз з вами говоримо виключно про психічно-здорових людей), а та частина особистості,  яку ти відкидаєш, бо вона не відповідає ідеалу, очікуванням соціуму і популярним стандартам. Вона у відповідь псує тобі життя, втомлює внутрішніми конфліктами і захоплює контроль над твоїм настроєм і моральним станом щоразу, тільки-но ти попускаєш повідець.

Так от всі демони – як раз про Тінь щонайменше тому, що це колишні язичницькі боги і до приходу авраамічних релігій багато з них вважалися цілком світлими. Вони і адекватне, союзницьке до них ставлення – це маніфест цілісності для мене в сучасних умовах масового отупіння та інквізиторських настроїв. Мені не подобається возвеличувати ні світлі, ні темні архетипи, а от шукати в міфі кожного божества по обидва боки сумнівної моралі цінність – дуже подобається. Я люблю танго, а не страх перед агресивним псом на прив'язі. 

Якщо буде якась трохи активність у відповідь на цей допис, то розкажу в літературній формі і про уроки Асмодея, і про Азазеля, і про цікавиий принцип Беліала, який руйнує всі інші принципи. Ділитимуся тим, що відкриваю сама, щоби ви побачили, наскільки інтеграція тіні полегшує життя і зцілює причини тривожних розладів, а не просто бореться зі симптоматикою. 

Тут іще варто ще зазначити, що мабуть, тому мені так сильно колись полюбилися скандинавські боги і їхній міфологічний Всесвіт. Бо всі вони – живі, не вилизані, не ідеальні. Цілком собі миле, корисне і незамінне божество може в якийсь момент утнути страшну дичину і нічого страшного, логіка пантеону від цього не страждає, поганим відразу він від цього не стає, живемо далі, цінуємо його за інші риси! :)

У монотеїзмі такого часто нема. Там є безгрішний цар і бог, і вся його доля, всі його вчинки – ідеал, привід для захоплення і цілодобового благоговіння. Чому ж тут вчитись? Тут тільки коритись і кланятись.

До речі, ось невеличка історія з практики, що метафорично описує трансформації з Локі – богом хитрощів, обману і магії.