Ефілнуарія та її значення для історії Аквілону

Ефілнуарія та її значення для історії Аквілону

Всім привіт! Нещодавно, аналізуючи весь масштабний лор Аквілону під час праці над новою книгою, я знову зауважив на задньому тлі величну тінь давньої імперії, без якої всі подальші події були б неможливими. Ефілнуарія, держава, якій належали всі чотири моря і Північна Фалінесті, досі залишається тією самою константою, з якої починається відлік історії цивілізованого світу.

Уявіть, що ви мандрівник, шлях котрого пролягає крізь густий зимовий ліс Аґрестії. Ви неквапливо крокуєте, допомагаючи собі посохом, щоб розчистити дорогу попереду від снігу і не загрузнути в ньому по коліна. Сніжок приємно скрипить під вашими ногами та виблискує в світі нічних зірок, немов хтось написав купи коштовного каміння. Вічнозелені віти високих сосен простягають свої пальчики до вас, а по ним пробігає кудлата руденька білочка, що миттєво ховається до дупла і лише блискучі темні оченята зраджують її в невірному місячному сяйві.

Холодний вітерець насвистує свою мелодію посеред лісу, лагідно торкаючись вашого дорожного теплого плаща. Ви тримаєте дорогу до найближчого аґрестійського міста, скажімо, Сандомирська, яке лежить ближче всього, якщо вірити мапі. Там ви сподіваєтеся зігрітися, гарно повечеряти і, можливо, дізнатися якісь нові чутки в місцевій корчмі. Раптом вам пощастить і комусь знадобляться послуги найманця, а дзвінка монета вам не завадить. Скеровані цими думками, ви прискорюєте крок через ліс.

Раптом, перед вашими очима щось починає тьмяно світити холодним блакитним сяйвом. Від цього видовища мороз проходить по спині і це явно не від вітру, скоріше, від страху перед невідомим. Ви придивляєтеся уважніше, сподіваючись, що вам всього-навсього здалося це містичне сяйво. Але воно повторюється зовсім поруч, за найближчим переплетінням найстаріших сосен. Природна цікавість пересилює у вас страх і ви повільно відхиляєте віти в сторону та нарешті помічаєте джерело сяйва.

На лісовій галявині височить до самісінького неба напівзруйнована велична арка. Незважаючи на те, що час та природні умови були безжальними до мармуру, ця конструкція досі вражає своїми розмірами. Дві колони арки мають позолочені капітелі із вишуканими ліпними фігурами в яких досі можна вгадати силуети дельфінів серед морських хвиль та маленьких крилатих фейрі в їх листяних зелених сукнях. Зараз половина скульптур не має вже обличчя, тільки напівстерту гладку форму із тьмяними рисами.

Самі колони вже вкрилися павутиною тонких тріщин, але стародавня магія архітекторів досі живе в них, утримуючи в цілості залишки цієї споруди. По всій довжині колон простягаються химерні візерунки, які укладаються у символи таємничої давньої мови. Саме ці символи ви й помітили здалеку, адже вони досі яскраво спалахують блакитним сяйвом, насичуючись зоряним світлом, а потім поступово згасають. Ви знаєте, що цю мову дослідники називають немерською, але самі не розумієте сенсу написаного тут. Можливо, що це вітання для всіх торговців, що колись проходили цим шляхом в часи розквіту Давньої Немерії? А може це й застереження про якесь небезпечне прокляття, що поглинуло власників цієї арки в сиву давнину?

Тим не менше, цікавість підганяє вас далі і ви минаєте арку, продовжуючи оглядати більш пильніше ліс в цьому місці, намагаючись уявити як виглядало це місце раніше. Прибравши сніг зі шляху, вашим очам відкривається широка дорога, вимощена чорними гладкими плитами. А з темноти довкола проступають уламки високих мурів, понівечених часом, погодою та таємничою магією, яку ви не можете зрозуміти. Розміри покинутого міста вражають - всюди височіють, зарослі сухим чагарником або лозами, вежі та маєтки, що лякають вас порожніми вікнами без скла. Ви боїтеся, що зауважите в темних прорізах зруйнованих балконів зловісних привидів, розлючених тим, що ви завітали в самісіньке серце їхніх володінь.

Місцеві аґрестійці ставляться з пересторогою та забобонами по відношенню до немерських руїн. Вони говорять, що жага знань й амбіції колись осліпили велику цивілізацію світлих володарів. Беручи від світу все більше й більше, немери почали відчувати себе вище самих богів, втручаючись в устрій цілого всесвіту. І це призвело до того, що кара від розлючених богів впала на їхні голови, знищивши всіх немерів до єдиного. Небо почорніло й розірвалося навпіл, завирував страшенний смерч, а всі немери раптово зникли безслідно, немов ніколи й не існували. Тому, аґрестійці так бояться цих руїн і не наважуються підходити до них близько або спускатися в їхні глибини, туди, де в порожніх вишуканих залах досі світять кристалічні ліхтарі, а на фресках навіки застигли обличчя гостровухих власників всіх цих див.

Так хто ж вони такі ті, кого зараз називають немерами, а раніше називали ефілнуарцями? І як так сталося, що невелика мережа поселень на сході материка раптово розрослася у цілу імперію, що посилила свою експансію на всі чотири сторони світу, включаючи й батьківщину змієлюдів-камарантів? В чому полягає феномен Ефілнуарії та чому спадщина цієї імперії пережила своїх власників, змушуючи наступників боротися за спадщину та уламки колишньої величі, в усьому наслідуючи приклад ельфів?

Ефілнуарці відрізнялися від всіх інших рас тим, що вони володіли вічною юністю та довголіттям. Ельфи не були безсмертними в прямому сенсі цього слова, але могли жити кілька епох, аж поки хвороба чи смерть у бою не забирала їх. В чому полягала відмінність ефілнуарців від інших народів, що населяли тоді ті землі? Масагети, предки всіх сучасних людей, завжди вважали природу та оточуючий світ чимось незбагненним, страшним, жахливим, тому трималися купи, будували кам'яні будівлі та високі паркани, намагаючись уникати зовнішніх загроз. Їхня релігія, тотемізм, більше була спрямована на те, щоб задобрити могутні первісні стихії та не переходити їм дорогу.

Камаранти Фалінесті тоді досі являли цілу суміш з розрізнених племен, що воювали або між собою, або за певні ділянки власного острову, керуючись більше амбіціями своїх кунінґазів та кривавою ненажерливістю войовничої богині змієлюдів - Сней'Кін. Їх навряд чи цікавили зовнішні землі за межами свідомості місцевих племен, тим паче, що з уст в уста камаранти передавали легенди про жорстоких гігантів, які колись поневолили їхній народ і тому материк завжди залишався проклятою землею для камарантів. І так буде ще довго, аж до часів, коли дротін Марук Хайнзі розпочне свою кампанію по поверненню споконвічних земель камарантів, особливо спекулючи на тому, щоб змієлюди відновили святиню на кургані, де за легендою похований Тіваз, чоловік Сней'Кін, розум котрого отруїли темні сили і він був вбитий у бою власною дружиною, але перед смертю розкаявся в гріхах перед нею. Проте, в лексиці камарантів давніх часів переважали слова "muranan, zaunen,gardr", що втілювали в собі місцевість, огороджену кам'яними стінами, дерев'яними парканами чи просто загостреними палями. Але тут більше камаранти не природи боялися, а загрози з боку інших племен, тому всі змієлюди жили бойовими сутичками та полюванням.

Ефілнуарці відрізнялися від цих сусідніх варварських племен тим, що вони від природи мали унікальний дар, котрий полягав в цікавості, прагненні дізнатися більше про те, що лежить за межами їхніх поселень, їхнього лісу чи морського горизонту. Знання відігравали значну роль у свідомості ефілнуарців. Спочатку все починалося з тісної комунікації різноманітних поселень. Скажімо, в одному місті певна група ельфів винайшла новий спосіб будівництва і вдосконалила архітектурний стиль. Коли до них прибувають гості з сусіднього міста, то вони активно починають розпитувати про досягнення місцевих, а незабаром корисна інформація поширюється на цілий конгломерат ельфійських поселень і всі переймають подібний стиль.

Також, саме ельфи були магічною расою, в жилах якої від народження вирував тісний зв'язок із їхнім світом. Природа для них стала другом, богинею, тим, чим вони живуть, для чого існують та чим дихають. Прагнучи зрозуміти устрій елементальних стихій, ельфи першими винайшли стихійну магію й знайшли їй надійне застосування для власних ремесел, а, згодом, і у військовій справі. Ефілнуарці додумалися до того, щоб обробляти руду із шахт для вдосконалення сплавів та поєднували це досягнення із магічними знаннями, створюючи найкращі обладунки, найгострішу зброю та унікальні артефакти.

В той час, коли масагети мали бездушний тотемізм з гротескними кам'яними фігурами,що символізували елементи світу, а камаранти проливали кров на вівтарі своєї жорстокої Сней'Кін, ельфи слідували шляхом усвідомлення богів через призму самих себе. Тобто, вони бачили цілими днями собі подібних, а потім дійшли до висновку - боги створили нас по своїй подобі, ми користуємося стихіями, що вони нам дали, ми - могутні, але є могутніші істоти за нас, яких ми вшановуємо, а значить, у них є красиве обличчя. Ось так виникли мармурові дивовижні храми ефілнуарців, де місця посіли боги, котрі мали ельфійську подобу, а головними божествами вважалися Найтіель, як уособлення всього зримого й незримого світу, а від імені її матері правила могутня Аланхейя, богиня вітру, зі своїми братами та сестрою. І саме цей ельфійський пантеон згодом став взірцем для наслідування людських народів, адже те, що ми маємо в Аквілоні є нічим іншим, як постефілнуарськими релігійними течіями.

Проте, у ельфів є й свої негативні сторони. Коли вони вдосконалюють свої навички в певній галузі, то це швидко їм набридає, адже вони жадають нових вражень, нових можливостей. Це згодом стало прокляттям ефілнуарців, адже знання корисні в умілих руках, але чим більше ти їх прагнеш, тим частіше втрачаєш контроль над собою і руйнуєш не тільки власну душу, а й світ довкола себе. Історія Ефілнуарії слугує прекрасним зразком того, як достаток й жадоба швидко призводять до морального розкладу всередині величної цивілізації, провадячи її дорогою занепаду.

Серед ефілнуарців ніколи не було війн на початку їхньої історії. Всі конфліктні питання вирішувалися на загальних зборах, де від імені клану виступали їхні вожді. Кожен клан намагався співпрацювати з іншими, вносячи свій внесок у суспільне життя. Також, широко розповсюдженим був і закон про адопцію, коли члени одного клану могли прийняти до себе сироту чи того, чий клан міг розпастися внаслідок певних причин. Найстрашнішим покаранням спочатку було вигнання з клану і позбавлення кланового прізвища, що вважалося найвищою ганьбою для ефілнуарців.

Коли ельфи досягли високого розвитку в усіх галузях науки на своїй батьківщині, вони почали дедалі нахабніше здійснювати експедиції за межі звичних тропічних лісів сходу, прагнучи розширити свої знання про світ й скласти єдину мапу світу. Ефілнуарці швидко прибирали до своїх рук незайняті території та будували на них нові дивовижні міста. І так тривало до тих пір, коли вони вперше зіштовхнулися з масагетами, народом огидним в очах ельфів, доволі темним й варварським. "Їхні язики не здатні, навіть, й вимовити мелодійні слова мого народу, тому під час нашого спілкування, якась дівчинка вигукнула "ельфи" і з тих пір ця назва прижилася серед масагетів настільки, що вони вже не називають нас інакше", - як писала в своїх подорожніх нотатках Вісс Блекдеґер, одна з безпосередніх учасниць тих ельфійських експедицій на захід.

В цей же самий час ельфи отримують вихід до всіх морів,що омивали берег материка. Це призводить до будівництва цілої мережі верфей та вдосконалення кораблебудівництва. Ельфійський позолочений легкий корабель став однією з самих потужних сил тієї епохи, швидко долаючи різноманітну відстань й дозволяючи робити нові відкриття. Вперше, ефілнуарці обпливли весь материк та замалювали його форми на мапі. А далі їхній погляд скерувався на схід. Саме ця зав'язка на напрямку "orientalis" та майбутні внутрішні проблеми поклали хрест на можливих планах по дослідженню "occidentalis", тобто, заходу. Ось чому в королівстві Моран-Тан ми знаходимо багато руїн часів Залізної Імперії гігантів, але зовсім не зустрічаємо слідів ефілнуарських поселень, яких так багато на теренах Аквілону, Аґрестії, Моравії та Північної Фалінесті.

Коли ельфи висадилися на території камарантів, то вони майже миттєво вступили у конфлікт з місцевими племенами. Кровожерливість змієлюдів, їх потворний вигляд та ритуальні жертвопринесення йшли врозріз із цивілізованим баченням світу таких собі "правильних" ельфів. Це було зіткнення світу законів й правил проти дикої варварської натури. І ельфи перемогли камарантів, переважаючи їх в силі, зброї, організації та користуючись міжклановими війнами, адже до тих часів, коли Марук Хайнзі повалить вождівство та об'єднає камарантів під владою єдиного дротіна пройде ще багато років. Камарантія впала під тиском ельфів і стала їхньою черговою провінцією,звідки вивозилася дешева робоча сила для будівництва храмів й палаців ефілнуарської аристократії.

Користуючись сліпою зацікавленістю масагетів у ельфійській культурі, ельфи обманом загнали людей в ярмо вічного рабства, насильно змушуючи останніх приймати новий устрій. Хочеш бути корисним господарям - значить, мисли як ельф, вір в те, в що вірять твої господарі, говори мовою, якою говорить твій пан чи пані. Тому, тотеми й кромлехи масагетів руйнувалися, на їх місцях виростали храми ефілнуарських богів, а довкола них виводилися поселення. І з часом масагетам стало дедалі простіше уявляти богів не якимсь безликим каменем, а з ельфійським обличчям, схожих на їхніх нових панів. Таємно, масагети ще називали богів старими іменами, але ці імена теж прив'язувалися до нових образів. Саме так Аланхейя переходила в недійську Анемо чи аґрестійсько-моравську Аґнію і так далі.

Деякі клани ельфів доволі лояльно ставилися до своїх рабів з числа людей, тому заплющували очі на певне збереження старих масагетських ритуалів, от як поховання в землі на противагу ельфійському трупоспаленню. З плином часу ситуація в Ефілнуарії почала погіршуватися. Розповсюдивши свій вплив на більшу частину земель, аристократія впала у стагнацію, насолоджуючись благами своєї цивілізації. Вино лилося рікою, спілки влаштовували пишні бали й церемонії, на них обговорювали магію, поезію, ремісництво, нові забаганки багатих, а ще поширилася популярність гладіаторських боїв. На цих аренах раби змагалися між собою або із штучно виведеними чудовиськами на потіху публіки. Оці всі аждаха, мантікори, ґлабрезу, скараґи, баніпали, кніксуф - все це створіння, породжені в лабораторії Деймоса Ґатарієна, ельфійського лорда.

В цей же самий період сталося те, що стало першим кроком до занепаду могутньої Ефілнуарської Імперії. Лорд Деймос почав прагнути отримати владу й безсмертя самих богів, проголосивши себе та своїх сподвижників новими богами пантеону. Діючи хитрістю та красномовством, він підбив більшу частину амбітної молоді приєднатися до його єретичного культу. Лорд зміг відкрити портал до Царства Небесного під прикриттям наукової експедиції з ціллю вшанувати богів й відвідати духів предків, а насправді він плекав збройний силовий напад на богів. Але Деймос програв і фанатики були прокляті вічно гнити в Інферно, іншому вимірі, де вони не могли б нашкодити комусь. Так виникла раса червоношкірих демонів Дарнзайр. Серед ельфів,що пішли проти богів, були й такі, хто розкаявся в своїх гріхах й не підняв зброю проти пантеону. За це боги зробили їх вартовими Інферно, відомими як блакитношкірі демони Арнзайр, які зберегли здатність творити прекрасне.

Велика скорбота оповила Ефілнуарію, адже в їхніх очах все виглядало так, немов експедиція Деймоса зникла безвісти, можливо, що загинула. І це вдарило по репутації імператора Ґрінліфа, адже саме він сприяв дослідженням Деймоса і через нього імперія втратила стільки синів й доньок. Незабаром, ельфи дізналися, що сталося зі зниклими у найболючіший спосіб. Через відкритий портал до світу смертних увірвалися демони Дарнзайр на чолі із Сатанією Ураніан, правою рукою Диявола, і вони принесли із собою вогонь, смерть та руйнацію. Дарнзайр намагалися завоювати силою Ефілнуарську Імперію та проголосити себе володарями всіх цих земель.

Під час Війни Демонів загинуло надто багато ельфів, тому імперія змушена була використовувати рабів як нову військову одиницю, швидко навчаючи їх своєму ремеслу та даючи більш кращу зброю й обладунки для протистояння з демонами. Коли Дарнзайр перемогли, то Ефілнуарія побачила себе виснаженою, втомленою, скривавленою та слабкою. Ельфи народжували надто мало дітей, зате жили довго, а значні втрати на війні призвели до демографічної кризи. Все це, вкупі із заслугами рабів на війні, стало причиною серйозних дебатів в сенаті. Раби захищали імперію так само віддано, як і рядові ельфи, невже їх не варто заохотити прихильним дарунком? Клан Блекдеґер пропонував звільнити ветеранів вчорашньої війни, адже воїн, чиї заслуги вшанували, буде більш лояльним в разі майбутньої загрози.

До того ж в сенаті постало питання вирішення демографічної кризи шляхом міжрасових шлюбів. Більшість ельфів, за часи спільного життя з масагетами та битв поруч із ними, вже призвичаїлася до людей і таємно закохувалася у колишніх рабів. Імператор прийняв всі ці постанови, хоч і з тяжким серцем. Міжрасові шлюби стали порядком денним і це призвело до появи напівельфів. Проте, правовий статус нових членів спільноти знову викликав сварки в сенаті. Ельфи розкололися на тих, хто бачив в цих дітях своє майбутнє та тих, хто виступав за збереження чистої крові й боявся повного розчинення ельфів у субстраті масагетів.

Коли закон не вдалося похитнути диспутами, тоді радикали взялися до більш рішучих дій. Стали частими напади на напівельфів чи весільні церемонії з участю колишніх рабів, що призводило до кривавої різанини й сутичок. До того ж хтось зробив замах на правлячого імператора та вбив правителя, а в його покоях був знайдений родовий кинджал Блекдеґер. Це остаточно погіршило стосунки між правлячим кланом Ґрінліф та демократичними прогресивними Блекдеґер. Стара імперія зіштовхнулася з тими, хто прагнув створити республіку, де всі народи отримають право голосу і з рабовласницьким деспотизмом буде покінчено.

Всі ці настрої згодом підживили вогонь громадянської війни, яка точилася з перемінним успіхом, розвалюючи імперію ізсередини, а ельфи поринули у варварство, розправляючись із собі подібними, в той час як братерство було забуте. Демократи вигравали і змогли відбити материк в імперіалістів, але під час вирішальної битви,що розігралася на Північній Фалінесті, імператор використав в якості зброї Часову Обсерваторію, магічну будівлю, що могла дати своєму власнику владу над рікою часу.

Але імператор не розумів всієї небезпеки такої сили й не здатен був правильно нею користуватися. Прагнучи знищити своїх опонентів та повернути свій вплив, він, натомість, призвів до Часової Руйнації, жахливого катаклізму,який знищив всіх ефілнуарців з Тканини Реальності, перетворивши їх на дрібний пил. Велична Ефілнуарія впала, поглинута власною жадобою та кров'ю своїх жителів. Міста й здобутки ельфів швидко прийшли в занепад, руїни замовкли, заросли хащами й стали покинутими.

Настала Темна Доба безвладдя, хаосу, під час якої колишні раби розсіялися світом - камаранти подалися на схід, а Велика Масагетська Міграція штовхала налякані маси людей через Тінисті Гори, степи,ліси й ріки аж за море до Недайну. Серед руїн Ефілнуарії кочували племена тих, кого можна назвати їх прямими спадкоємцями - моравців та аґрестійців. Згодом, виникали нові держави як Аґрестія, Моравія, Камарантська Імперія, Аквілонська Імперія, Моран-Тан, але всі вони проголошували себе, свідомо чи ні, прямими нащадками Немерії.

Ефілнуарський пантеон пережив своїх вірян, гнучко поширившись серед нових релігійних течій. Це і недійський культ мудрості з Файноком в центрі пантеону та богами-ремісниками, символ - дубовий хрест, як перехрестя долі та дуб, як знак мудрості. Це і найтіелізм моравців із культом Матері Природи та її дітей-стихій, який є більш прямим спадкоємцем давнього пантеону ельфів. Аґрестійці колись теж сповідували найтіелізм, але з піднесенням Божественної Малґи серед них поширилася мирна течія аґнізму, яка ставила в центр пантеону доньку Матері Природи Аґнію в іпостасі триєдинства - Найтіелі як Матері Сущого, Аґнії як Посланниці Матері на землі, щоб нести її волю й слова серед смертних, та Вільного Соколу як форми святості богині, в якій вона вознеслася з вершини гори Киримлиці.

Цікавим фактом про аґнізм є ще те, що в ньому, при докладному вивченні, можна побачити як предки аґрестійців з покоління в покоління намагалися переосмислити образ Аґнії. На початку легенди, описаної у "Відверненнях Аґнії", містяться слова про те, як Аґнія в сяючих обладунках та з магічним мечем бореться проти Першосили Морок в небесах, самовіддано захищаючи світ, аж поки не зазнає смертельної рани, падає на землю яскравою зорею, помирає і перероджується вже в якості смертної, що чинить дива й спонукає до добра, милосердя та любові до природи, відмовляючись від меча на користь Божественної Малґи, захисниці Аґрестії.

Це дивно,як для пацифістів чи не так? На початку ми бачимо богиню-воїна, але потім вона раптово трансформується в першу вісницю миру серед аґрестійців і лагідною рукою то пробуджує дерева від сну, то зцілює рослини від скверни, тобто демонструє чистоту душі своєї. А вся ця легенда - просто жива пам'ять про ефілнуарську спадщину. У ельфів Аланхейя якраз була войовничою суворою богинею, а її ім'ям керувалися всі ельфійські воїни під час битви. Предки аґрестійців, які могли ще бачити ці статуї богині та самі воювали плечем до плеча з ельфами, початково сповідували саме таке бачення Аланхейї-Аґнії. І лише згодом, після падіння Ефілнуарії, кочові племена почали розуміти Аґнію з точки зору своїх поглядів, свого побуту. Аґрестійці не любили з кимось воювати, вони цуралися зброї та більше жили в гармонії з природою. А щоб пояснити все це, але не відходити від усталених вірувань, аґрестійці просто розповіли про войовничу Аґнію, яка в новому житті отримала шанс жити з миром в душі. Тобто війна вмирає, щоб дати життя паросткам миру на її згарищі.

Символ найтіелізму - срібний олень, символ аґнізму - срібне крило. Після відокремлення від аґрестійців сатріанців, на теренах вулканічних островів Моран-Тану виникла чергова течія постефілнуарської релігії, відома як Ватро'Наз, Культ Полум'я. В його центрі стояв Файрос, войовничий Бог, що карає, але, водночас, очищає своїм чистим полум'ям, обдаровуючи душу світлим Нуром. Сатріанці не мають зображень свого бога, адже смертні не повинні бачити таку грандіозну силу, натомість існує провідник між Ахіретом та Дуньйя, смертним світом. Його називають Ресул Рахман, він духовний лідер, перший шах та пророк Вогняного Бога. Сатріанський легендаріум доволі широкий і оповідає про їх вигнання, про першу появу Файроса перед Рахманом у морі під час сильного шторму, як Ресул блукав в ашхані Ватроназ, де до нього знову зійшов на чорному аждаха Файрос і звелів вести народ його через ашхан, пролив Вардар, орієнтуючись на задимлений пік Тану. Коли Ресул прибув і туди, то він самотужки здолав важкий тернистий шлях на саму вершину Тану, де боровся із вогняним птахом алкотестом і взяв в якості трофея вогняне перо.

Там, на самому піку вулкану, Файрос знову з'явився до свого Пророка та прорік істину,яку Рахман записав у священній книзі Корі'Тан. Після цього з неба в черговий раз спустився гігантський аждаха, який схопив Рахмана у свої кігті й проніс його спочатку теренами Дуньйя, щоб він побачив як гріховно живуть смертні, потім він пролетів над холодною пусткою Отхлані, в якій богиня Морена карає тіні грішників й боягузів, а потім дракон показав Ресулу сім тисяч мармурових сходів до Ахірету Файроса, Небесний Суд Світозарного перед Золотою Брамою, а за нею квітучу башчу(сад) Вогняного Бога, де співають мелодійну трель башчесінде бюльбюль(садові соловейки), а над всім цим височіє золотоверхий Фірдеус, палац самого Файроса.

Коли Ресул спустився з вершини Тану, то він почав проповідувати нову релігію, розповів про мудрі розмови з Файросом, який заповів народу п'ять мевлудів на день, тобто, священних молитов. Згодом Ватро'Наз поширився всім Моран-Таном, а під час завоювань Рахмана, Зулейми та Арзуф виникли джевлети, місцеві жителі Аквілону, навернені до цього віросповідання.

Минуло багато часу з падіння Ефілнуарії, але руїни цієї цивілізації досі викликають цікавість серед магів-дослідників,чорних археологів та перекупів. Всі вони прагнуть або наживи, або заборонених давніх знань. На тих землях, де пролягали володіння немерів, тепер живуть аґрестійці та моравці, яких можна вважати прямими нащадками ельфів за кров'ю. Такі зайди, як камаранти чи недійці, теж нахабно розповсюджували свій вплив на ці землі, намагаючись прив'язати історію Ефілнуарії до своїх власних імперій. Сатріанців теж можна вважати нащадками ельфів через їх ельфійську кров в жилах, тому й Моран-Тан має всі права воювати за спадщину високої цивілізації. Але в очах ельфів всі ці народи були б просто варварами,які блазнюють над ними, натягаючи на плечі ефілнуарську порфіру як ознаку високої влади.

Але Ефілнуарія досі живе серед всіх цих народів. А моя поема,написана нещодавно, про небезпеку й привабливу цінність знань, через символізм образів якраз втілює в собі всю суть Ефілнуарії - ельфи підлетіли до самісінького сонця, прагнучи оволодіти космічними знаннями, свого роду надрозумом, але небесне світило спалило їхні крила, через що вони занадто швидко полетіли до землі й зникли безслідно. Під час втілення в життя композиції з часів Ефілнуарії, я прагнув зробити її містичною, загадковою, сповненою величчю, гордістю, гіркоти за кращими часами імперії та її моральним розкладом пізнішої доби. Також, фінальним акордом для симфонії стали звуки музичного інструменту, відомого як авлос.

Ефілнуарці одними з перших збагнули красу музики - вони вирізали з китового вуса й кісток свої ліри та арфи, а з породи особливих дерев створювали духові інструменти, як цей самий авлос - флейту з двійним розтрубом, часту гостю на ельфійських банкетах. Після зникнення Ефілнуарії, авлос посів чільне місце в недійській культурі, а серед аґрестійсько-моравійського населення авлос згодом трансформувався у звичайні сопілки та флейти, які набагато зручніше було вирізати з деревини чи очерету, або посилену версію, трембіту - широкий довжелезний розтруб, яким сповіщають про смерть когось, настання важливої події чи закликають збір пастухів в тій же самій Аґрестії.

Ось такий загальний огляд ранньої історії Аквілону, особливо сторінки, присвяченій пануванню Великої Ефілнуарії. Із екранізацією поеми можете ознайомитися нижче, а я поки повертаюсь до подальшої праці над новою книгою, яка повинна стати скарбницею подібного лору. Найбільше всього я пишаюся тим,що мої ельфи - не є калькою з ельфів професора Толкіна. Професор є моїм наставником, але я не хочу бути його ідеальною копією. Я творю свій власний світ і в мене є бачення як ним варто рухатися, відкривши сторінку мультикультурного епічного фентезі, в якому кожен знайде щось своє. За цей час я отримував теплі слова від дівчини з Алжиру, яка відмітила деталізацію костюму Маріфет, коли я працював над поемою про Сеї'дітон Аш-Шухада або теж мені зігріли душу слова читачки моїх коротких блогів з Чехії, яка особливо пораділа зображенню мною моравців та Моравії в цілому.

Ось заради чого повинен працювати автор - вчитися чомусь новому, адже кожна культура немов дивовижна ріка в якій можна знайти цінний скарб, комунікувати з людьми з різних куточків світу, отримувати настільки душевні хороші слова. Автор любить працю рук своїх і натхнення його залишається невичерпним саме завдяки отаким чудовим словам підтримки.

Зараз стало складніше лавірувати поміж відключеннями світла, адже його не буває двічі на день по багато годин і це негативно впливає на продуктивність, але я вже більш-менш зорієнтувався за короткий час, а без світла думки мої ясними вогниками засяяли, відмітивши належний шлях розвитку творчості. Тому, ми нікуди не квапимося, зосередимося на якості викладу сюжетних ліній, щоб точно нічого не забути і розмістити на належних поличках, а далі буде. Merci pour votre attention et à plus tard!