Вітання, любі друзі!

Вчора не встигла, а сьогодні додам новий розділ. Як завжди, о 20.00.

А поки що - уривочок-анонс.

І ще незабаром поділюся спілкуванням з колегами та редактором стосовно того, скільки бета=рідерів потрібно, як їх обирати і взагалі, скільки рзів вичитують твір у відавництві - справді цікаво та неочікувано, повірте!

" - Складно красивій дівчині жити, га? - Запитав Мишко, коли вони стояли на платформі в метро і чекали поїзда. – Небезпечно. Проходу не дають. 

- Як подивитися, - кокетливо відповіла Лера. – Натомість знижки теж роблять. Подарунки.

- А хочеш, я тобі знижку назавжди на всі товари в кіоску у нас зроблю і твої чоботи обмиємо? - Запропонував Мишко. - Ти ж збирала на них, мабуть, рік, витратилася сьогодні. А я пригощаю. 

Рік. Аякже! Лера згадала Стаса, Льоху, весь сьогоднішній день - і не витримала, засміялася. Гучно, щиро, на все напівпорожнє вечірнє метро – була половина на десяту. Хоча насправді поплакати можна було –  бо збирала вона зовсім не рік, аж три роки приниження, зради та брехню, щоб сьогодні їх компенсувати. 

Але вона сміялася. Трохи пакет не випустила вниз на шпали, так сміялася, похитнулася з незвички після кросівок на високих підборах. І тоді Мишко підхопив її за лікоть, потяг до себе, забрав пакет із кросівками та поцілував. 

Поцілунок цей знайомо пах жуйкою, одеколоном якимось, морозним вечором і злегка цигарками з алкоголем. Нагадав щось невиразне, сколихнув у глибині пам'яті й тіла тривожні хвилі. Лера відвернулася, відсахнулася назад. 

– Це зайве. Мені правда завтра на заняття.

- Можемо на вихідних обмити, - уперто не відпускав її талію Мишко. –  Я ж про назавжди…

- На вихідних мені потрібно їхати додому, - ще твердіше сказала вона, незрозуміло чому червоніючи, смикаючи безглуздий пакет.

– Слухай, я щодо весільних туфель не жартував, – раптом сказав Мишко. – Якщо тільки захочеш… Купимо. І сукню. І шубу. Така дівчина, як ти..."

З любовʼю, Єва