Просторий зал зустрів її запахом воску, дерева і прянощів. Підлогу вкривали товсті килими, стіни прикрашали гобелени з мисливськими сценами, а світло свічок м’яко ковзало по полірованих поверхнях.

Відвідувачів майже не було. Калія мимохіть глянула на одного з чоловіків у розкішному вбранні за дальнім столом. Владний. Упевнений. Це вже не були гультяї з попереднього трактиру. Ці люди трималися стримано, майже холодно — і водночас було ясно: вони мали в десятки разів більше, ніж ті простолюдини.

До неї підійшов один зі слуг, уклонився і жестом запросив слідувати за ним. Він провів Калію сходами вгору — на третій поверх, що відкривався довгим коридором із товстими килимами, — зупинився біля масивних дверей, майже в самому його кінці.

«Певно, це якась звичка — обирати кімнату в кінці» — подумала дівчина, дивлячись на двері.

Кімната виявилася просторою і світлою.

Висока стеля. Широке ліжко з важким балдахіном. Стіл біля вікна, кілька крісел, полірована скриня під стіною. В усьому відчувалася розкіш, куплена за чималу ціну.

Один із гвардійців зайшов слідом, коротко оглянув приміщення.

— Чекай тут, — наказав він.

Не уточнив — на кого чи на що. Лише чекати. Потім кивнув і вийшов, залишивши її саму.