Чому я сміюся над тим, чого боюсь
(Про «Еволюцію Графомана»)

Нещодавно отримав чудовий відгук на своє оповідання «Еволюція Графомана». Мене (і головного героя заразом) діагностували, класифікували й навіть підібрали медичні терміни для опису творчого процесу.

І знаєте що? Я вдячний. Без жартів.

Бо коли тобі кажуть, що твій текст — це «симптоми», саме час замислитися: а що ж насправді болить?

Багато хто сприйняв моє оповідання як просту сатиру на ШІ. Мовляв, «ха-ха, дурні машини пишуть нісенітниці, а ми, творці, страждаємо». Але, друзі, давайте будемо чесними перед дзеркалом (я своє вже протер від пилу).

«Еволюція Графомана» — це не про війну з машинами. Це історія про нашу власну капітуляцію.

1. Ритуал важливіший за результат?

Мій герой, Остап, свято вірить: щоб текст був геніальним, автор має страждати. Треба пити валідол, мучити кота, не спати ночами. Він плутає процес (муки) з результатом (мистецтвом). Це смішно, бо ми всі так робимо. Ми часто думаємо, що якщо нам було важко, то це автоматично робить нашу роботу цінною. Спойлер: ні, не робить.

2. Змія, що кусає себе за хвіст

У фіналі Остап робить страшну річ (увага, спойлер!). Він просить ШІ написати історію про те... як важливо писати БЕЗ ШІ. Це і є головна іронія. У гонитві за «справжністю» і «лайками» ми готові використовувати будь-які інструменти, навіть ті, які нібито зневажаємо. Це історія про лицемірство. Ми хочемо здаватися "лицарями рукопису", але потай мріємо про чарівну кнопку "Зробити шедевр".

3. Вибіркова святість: Картинка — «ок», Текст — «фу»

А ще я обожнюю цей наш маленький колективний парадокс. Ви помітили? Ми з гордістю виставляємо в блогах арти та обкладинки, згенеровані нейромережами. Ми пишемо: «Дивіться, яку красу зробив Midjourney! Яка атмосфера!». І всі ставлять лайки. Це — гуд. Це — прогрес.

Але не дай Боже комусь дізнатися, що ти використав ШІ, щоб підібрати синонім чи виправити структуру речення! О, ні! Це ж «смерть літератури»! Тобто, замінити художника алгоритмом — це нормально і стильно. А от оптимізувати роботу письменника — це «фу» і «моветон». Ми дозволили машинам бачити наші сни, але забороняємо їм говорити. Вам не здається, що в цій вибірковій моралі є щось... кумедне?

4. Динозаври й Ковбої

Той сон, де онук-кіборг сміється з діда — це не про перемогу машин. Це про зміну швидкості думки. Колись письменники витрачали роки на опис дуба. Тепер ми споживаємо контент терабайтами. Чи погано це? Можливо. Чи це реальність? Абсолютно.

Тож, відповідаючи на питання «Яка тут ідея?»: Ідея в тому, що графоман (читай: людина, яка не може не писати) еволюціонує. Ми стаємо кіборгами, хочемо ми того чи ні. І єдине, що нам залишається, щоб не збожеволіти в цьому цифровому шумі — це сміятися. З себе. З ШІ. Зі своїх «діагнозів».

Бо як сказав один мудрий (чи божевільний?) класик: «Без гумору в сучасному світі нічого робити».

Пишіть, друзі. Хворійте на творчість. Це, мабуть, найприємніша з невиліковних хвороб.

P.S. Цей блог написала людина. Хоча мій кіт підозріло дивиться на клавіатуру... Хто ще не пройшов обстеження — ласкаво прошу в палату №13: https://booknet.ua/book/evolyucya-grafomana-b445325