І цього ви теж не просили.

Пробило пописати. Тому публікую черговий розділ "Усіх граней самобичування".

В цьому розділі тепліше, ніж в попередньому, брехати не стану. Повірте. 

Дубль!.. Вже збився з рахунку який. Намагаюся наклацати "кидок перез коліно", але Пекельний Дайске, певно, має якусь підкрутку. Він одним прийомом добиває мого персонажа, не дивлячись на те, які викрутаси я здійснював.

Життя як комп'ютерна гра, де немає права на "Рестарт". Так вважає Рудольф Візер. І, здається, його дівчина його в цьому підтримує. Хай вони не сильно ладнають, але їх швидко об'єднує спільна мета — врятувати загадкову незнайомку.

Я йду слідом. І в нас обох перед очима малюється так звана "картина маслом": Аліса, гостя наша, сидить в кутку кухні, скрючена, ніби залякана. Піджала ноги й уткнулася обличчям в коліна. Не плаче ніби. Такий собі тремтячий клубок. Роза поспішає до неї. А я впираюсь плечем в стіну та спостерігаю.

На цей раз без візуалу. Приємного прочитання.