Доброго вечора! Пишу відгук на безстроковому марафоні Тетяни Гищак на твір Миколи Давидкіна   “Сонця світ”. 

Починається це невеличке, на шість сторінок оповідання, з появи Михаїла. Ми одразу розуміємо, що це незвичайний чоловік – ще б пак: адже перед тим, як вийти “в люди”, він лишає “вдома” величезні білі крила і великого меча. Михайло здається серйозним і трохи рутинно-незадоволеним – як буває незадоволена важливою, але виснажливою роботою звичайна земна людина – лікар чи рятувальник. 

Він опиняється поряд із Володимиром – чоловіком вже дуже похилого віку, адже згадує, як був артилеристом за часів Другої світової. Змальований дуже добрий, життєвий образ, дотепний дідусь, який пережив найстрашніше – війну, але не дав їй забрати в себе людяність і здатність любити. Чому вони зустрілися? Що можуть дати одне одному? 

Написано загалом гаоною та грамотною мовою, хіба що інколи є зайві коми. Ритм твору неквапливий, тихий, без різких поворотів – але особисто мені якраз забракло гостроти в найбільш небезпечному моменті, який був описаний надто рівно й гладенько – хоча насправді є кульмінаційною точкою сюжету. 

Сенс твору, на мою думку, такий: дива трапляються – навіть коли їх не помічаєш.