Привітики, мої хороші! ❤️☺️

Я до вас із суперновиною і чудовою знижкою! І знаєте що? Кращої просто не буває — бо сьогодні 20% на мою книгу «КОД НАШОЇ НЕНАВИСТІ». ❤️

Тож не зволікайте — купити зараз варто обов’язково, адже це єдина знижка передплати, і більше такої маленької, спокусливої ціни не буде. 

А ось вам уривочок з книги:

Підводжуся й іду на кухню. Заходжу — тиша. Порожньо. І, що найкраще, щось тоненьке блищить у проході.

 

Я автоматично розриваю нитку і лише потім доходить до мене: а раптом це була паска від цієї ненависної дикунки? Але вже запізно — бо в ту ж саму секунду на ніс сиплеться дрібнодисперсне пекло.

 

Перець чилі. Пекучий. Свіжомелений. Мій найулюбленіший ворог у світі після Дарини.

 

Очі сльозяться, горло дере, я починаю пчихати так, ніби запускаю з себе феєрверки.

 

— Клята дикунка… — видавлюю між двома «апчхи».

 

Наосліп добираюся до крана, щоб хоч якось привести себе до тями. Пчихаю без пауз.

 

Хапаюся за кран — а він слизький. Ненормально слизький. Ніби його щойно змастили маслом.

 

Я ковзаю, кручу, стискаю його, вже втрачаючи терпіння. Очі печуть, ніс палає, а цей металевий виродок не відкривається.

 

— Та відкрийся ти вже! — ричу крізь чергове «апчхи».

 

Від злості стискаю кран обома руками — відчуваю, що зараз або відкрию його, або вирву разом із мийкою.

 

І саме в цей момент кран з глухим «тріс» і легким скрипом зсунувся в бік, і вода, неначе знущаючись, з усією силою вистрілює мені в обличчя. Я завмераю, облите холодною водою, з червоним від перцю обличчям і сльозами в очах.

 

— Святий сегфолт… — шепочу я, ледве стримуючи лють і пекельний біль на обличчі. — Клята дикунка...

 

У цей момент на кухню заходить Дарина. Зупиняється на порозі. Мовчить. Просто дивиться на мене — мокрого, червоного, злого. В очах у неї щось між шоком і «от блін, воно спрацювало занадто добре».

Не проґавте шанс, бо потім буде пізно ☺️ Чекаю вас у світі «КОД НАШОЇ НЕНАВИСТІ»! ❤️