Мені б дуже хотілося знову бігати з друзями вулицями рідного селища, їздити в гості до дідуся з бабусею. Засинати під мамине читання... «Квіти маленької Іди» Андерсена назавжди залишиться фавориткою мого дитинства.

 Але рано чи пізно ми всі покидаємо стіни батьківського дому. Хтось їде за мрією, хтось — за обставинами. Та найболючіше не тоді, коли нас розділяють кілометри, а коли розриваються невидимі узи душі. Чому цей процес завжди такий болісний?

 Моя героїня Адель зараз проходить саме цей шлях. Вона дізналася те, що водночас дарує спокій і розбиває серце. Тепер замість маминих казок у неї — листи від богині мудрості та небезпечні подорожі нічними містами.

Ми вже за крок до фіналу історії пробудження. Залишився останній розділ перед епілогом.