Брав паузу на новорічні свята. І спішу порадувати своїх нечисленних читачів чимось новеньким.

У двох нових главах «Усіх граней самобичування» історія роздвоюється, але біль залишається один на всіх. З одного боку тут — людина, яка тікає, бо не розуміє, де правда. З іншого ж — система, яка дивиться на цю втечу як на черговий рядок у журналі подій.
Ці глави не про викрадення. І не про злочин. Вони про питання, яке інколи незручно ставити собі самому: Хто ж визначає, що з тобою відбувається в глобальному плані насправді? Ти сам чи державний апарат?

Аліса прокидається в реальності, яка виглядає знайомою і водночас чужою. Вона чує слова, яким треба вірити, але тіло відмовляється приймати їх як істину. І її розриває тривога.

«Ці стіни, ця пічка, стіл, картини, стільці, раковина — вони мені знайомі, але вони не домашні. Мене не має бути тут.»

Тут немає надійного ґрунту. Немає на що спертися. Немає на кого покластися. Є тільки відчуття загрози і вибір без очевидного правильного варіанту.

Тим часом по інший бік історії поліція робить те, що вміє найкраще — оформлює хаос як рутину.

«Колимхольм. Виклик без підтвердження. Жінка стверджує, що стала свідком замаху на вбивство. Перевірити.»

Кілька слів. Без імен. Без інтонації. Без страху. Між цим записом і реальною подією — прірва, але система цього не бачить. Вона працює з документами, з формою, котра не терпить сентиментальності, а не з болем.

«У нас все саме ось так: хтось поставив галочку, хтось закрив папку, хтось вимкнув світло в кабінеті, не підозрюючи, що ці кілька слів можуть важити більше, ніж крик.»

Ці глави ставлять читача в незручну позицію. Тут немає простого “він правий / вона винна”. Є лише зіткнення двох реальностей:

• внутрішньої, де страх і пам’ять не підкоряються логіці;

• зовнішньої, де все зводиться до протоколу;

«Я навіть не розпоряджаюся власним життям.»

І головне питання зависає між рядків:

Ні відповідей.
Ні моралі.
Ні спойлерів.

Приємного прочитання.