Скоро. Дуже скоро.
«Наречена для характерника»
Василина стоїть на краю водоспаду Шипіт.
Вітер гладить її волосся, холодна імла торкається щік, а всередині — біль, який вже не вміщається в грудях.
Вона пірнає.
Не тому, що хоче померти.
А тому, що більше не може жити так, як раніше.
І падає.
У темряву.
У холод, що обпікає.
У тишу, яка раптом стає живою.
А по той бік чекає він.
Остап Чорнобай.
Холодний, як нічне небо над Карпатами.
Сильний, як камінь, що витримує століття.
І зламаний так глибоко, що вже не вірить у тепло.
Його очі — сталево-сірі, пронизують до кісток.
Його руки — грубі від шаблі й ритуалів — ніколи не тремтять.
Але коли він вперше торкається її зап’ястя, відчуває клеймо Води…
його пальці здригаються.
Вперше за сто років.
Пророцтво каже: вона — Наречена.
Вона — ключ.
Вона — єдина, хто може повернути йому людяність…
або забрати її назавжди.
Ніч біля вогню, коли їхні подихи змішуються, а слова горять на губах.
Поцілунок у дощі, де вода стікає по його шрамах, а її сльози солоніші за гірські потоки.
Битви, де кожне його «не смій» кричить «не покидай».
І вибір, від якого болить усе тіло:
повернутися в світ, де її вже ніхто не чекає,
чи залишитися тут — у його обіймах, що пахнуть димом, кров’ю і вічністю.
Українська містика, яка тече по венах.
Карпати, що дихають.
Повільне, болісне, шалене горіння «вороги → коханці».
І любов, за яку платять душею.
Перші розділи вже скоро.
Двері між світами відчиняться.
І ти почуєш, як вода шепоче саме твоє ім’я.
?⚔️?❤️‍?