— У чому ви ще мене дорікали?

— Романтика створює ілюзії, — люб’язно нагадав Павло.

— Ах так. Але тут у мене виникає питання: чому ви, Василю, впевнені, що сказати людині «ти теж можеш бути щасливим» гірше, ніж сказати «сядь, я розповім, чому ти ніколи щасливим не станеш»?

Можливо, ви не в курсі, що чесність і радикальний песимізм — це різні речі?

- Ви вважаєте, що емоції, які дарують любовні історії, спотворюють правду. Але я вам скажу ось що: набагато благородніше ставити в центр історії почуття інших, ніж робити вигляд, що почуття — це побічний ефект вашої «геніальності»! Послухайте будь-якого документаліста — і ви почуєте, хто в них улюблений персонаж. Правильно: він сам! Герой, який розкриває правду, бореться з системою, страждає, відкриває очі суспільству. Фільм про героя, який пише про героя. Наймиліше самозахоплення, чи не так?

«Документалісти не обіцяють комфорту», — заявляєте ви. Звичайно! Ви ж просто не вмієте його створювати! Автори любовних романів роблять читача щасливішим. А ви — тривожнішим. Обидва ефекти важливі, безперечно. Ось тільки один хочеться відчувати знову й знову, а інший — забути. Вгадайте, де який.

Тож якби люди хотіли тільки реальності, у психологів не було б клієнтів, Василю, а в мене — читачів. І не варто голосно казати, що ми брешемо читачеві. Це не так. Ми просто показуємо йому світ таким, яким він міг би бути, якби документалісти типу вас не вбивали в ньому надію. І якби не існувало людей, яким подобається ваше занудство.

— Уух… — невпевнено відреагував Рудий. — Це все, чи буде ще щось?

Після цього я хотіла зупинитися. Правду кажу.

Але Пікульський сидів із такою непробивною гримасою, що я не витримала й додала:

— Ще! Знаєте, Василю… У вас така пристрасна, майже маніакальна ненависть до романів, що іноді я починаю сумніватися: ви їх критикуєте чи ви ними… живете? Ви щоразу говорите про «рожеві фантазії» з такою гіркотою і жалем, ніби ці фантазії від вас утекли. Або… жодного разу так і не прийшли.