Одночасно принизливо та необхідно

Я підійшла до вікна, бо мені потрібен був простір, повітря, бодай щось, що не тиснуло б. Я дивилася на сад, на зелень, на доріжки — і не могла повірити, що десять хвилин тому цей сад був місцем, де мене намагалися зламати.

Дамір не йшов, а стояв позаду. Я чула його дихання — часте, важке. Він не рухався. І в цій нерухомості було більше поваги, ніж у будь-яких словах. Він ніби не наважувався підійти ближче, ніби боявся, що будь-який дотик зараз стане ще одним вторгненням.

— Ти в порядку? — нарешті спитав він. Таким м’яким голосом, якого я ще від нього не чула.

Я хотіла сказати «так». Хотіла сказати «ні». Хотіла сказати «я тебе ненавиджу» і «дякую» одночасно. Але замість слів із мене вирвалося щось інше — тремтіння, судомний вдих і порожнеча, в яку провалилися думки.

Я обернулася. Побачила його обличчя — напружене, зосереджене, зле не на мене, а на ситуацію. І раптом зрозуміла, що більше не витримаю відстані.

Я зробила крок — і сама врізалася в його груди, притулилася обличчям до його плеча, обійняла його так, ніби він був єдиним, хто може втримати мене від падіння. Це було принизливо — потребувати. І водночас… неймовірно необхідно.

Дамір завмер. Потім обережно підняв руки й обійняв мене так міцно, що я відчула: усе, що було в мені розірване, на мить збирається докупи. Мені було добре в його обіймах. Надто добре. Небезпечно добре.

Напруга виходила з мене тихими сльозами.

— Все-все, — сказав він тихо, майже пошепки. — Усе позаду. Я поруч…

Я заплющила очі, глибоко вдихаючи запах чоловічої шкіри, і вперше за довгий час мені не хотілося відштовхувати світ.

Зрештою я заспокоїлася й повільно відсторонилася від Даміра. Він опустив руки, тепло яких і досі лежало на моїй шкірі. Ми дивилися одне одному в очі, говорячи те, що ніколи не наважилися б вимовити словами. Принаймні, мені так здавалося.

Потім двері тихенько прочинилися, і всередину зайшла Марія з тацею.

Дамір затримався на секунду, ніби хотів щось сказати, але не сказав і просто вийшов.

Я знову відвернулася до вікна: дивилася на сад і вдихала приємний запах чоловічої футболки. У цю мить я з гіркотою подумала, що мій план ще навіть не встиг повноцінно увійти в дію, а вже нагадує локомотив, який зійшов із рейок…

ПОКОХАТИ ВОРОГА  - хто пропустив оновлення, заходьте!