Хай.
Ми часто говоримо про тексти:
«А який тут меседж?»
«Що автор хотів сказати?»
«А який з цього висновок?»
Ніби історія — це обов’язково урок.
Ніби вона мусить нас виховати, пояснити, розкласти світ по поличках і наприкінці акуратно підсумувати: оце добре, а оце погано.
А тепер чесно.
Коли востаннє реальність так робила?
У житті люди роблять жахливі речі — і живуть далі.
Хороші вчинки не завжди винагороджуються.
Погані — не завжди караються.
І ніхто не виходить на фінальних титрах, щоб пояснити, «чому так сталося».
Але від історій ми цього чомусь вимагаємо.
Можливо, тому що реальність занадто хаотична.
Занадто несправедлива.
І ми хочемо хоча б у текстах знайти те, чого нам бракує у житті: логіку, сенс, причинно-наслідкові зв’язки.
Ми хочемо, щоб історія була чесною — але контрольованою.
Болісною — але з висновком.
Темною — але з ліхтариком наприкінці.
Та є інші тексти. Ті, що не вчать. Не пояснюють. Не кажуть, як правильно. Вони просто показують.
Людей — зі слабкостями.
Світ — без інструкції.
Події — без гарантій.
І саме такі історії часто лякають найбільше.
Бо якщо в них немає моралі — доводиться шукати її в собі.
Можливо, ми хочемо, щоб історії були моральнішими за реальність, бо тоді легше витримати саму реальність.
А може, не всі тексти повинні бути уроками.
Деякі — лише дзеркалом.
Не завжди приємним.
Але чесним.
А як для вас?
Історія обов’язково має мати мораль — чи їй достатньо бути правдивою?
13 коментарів
Щоб залишити коментар, увійдіть в обліковий запис
УвійтиЛюблю книги у яких мене НЕ намагаються активно чомусь навчити. Завжди цікавіше самостійно проаналізувати ситуацію, події і обставини, і теж самостійно зробити висновок. Звичайно ж, автор може "підбити підсумки" своєї книги, і прописати нам свої настанови, але якщо робити це надто прямо, читачу може здатися, що він просто читає шкільну літературу, де єдина ціль історії: навчити.
Особисто мені подобаються твори, де цікавий сюжет, класні події і розумні персонажі, а висновки я вже роблю самостійно)
Насправді, у кожного читача є ніби "ціль", з якою він читає цю книгу. Можливо читач хоче розважитись, або відпочити, дізнатися щось нове, чи можливо втекти від реальності. І не завжди ми читаємо, щоб вивчити якісь життєві правила. Тому я за те щоб кожен автор був вільним, і писав так, як йому подобається))
РОбін, Ви дуже влучно сказали: «магія зникає», це саме те, що відбувається коли книга із цікавої історії перетворюється на посібник
Враховуючи, що людське життя - й без того хаотичне, безладне та повне поворотів без сенсу, цей сенс хочеться віднайти в історіях, які читаєш/слухаєш.
Тобто коли ти читаєш історію, де все структуровано та виведена мораль, то й почуваєшся краще. Немає контролю й сенсу у звичайному житті, то бодай він буде в прочитаній історії.
А взагалі, мораль можна вивести самостійно з будь-чого, якщо заморочитися, аби бажання було
Юрій Гадзінський, Так, і це дуже зрозуміло. Коли реальність розсипається на випадковості, історії часто стають тим місцем, де хочеться бодай тимчасового порядку й відчуття: «ага, от чому це все». Структура і виразний сенс можуть заспокоювати не гірше за плед і чай.
Але мені подобається думка, що мораль — це не обов’язково щось прописане маркером. Іноді історія просто створює форму, а кожен уже наповнює її своїм сенсом, залежно від досвіду й болючих точок. Бо якщо є бажання шукати — сенс знайдеться майже всюди. Навіть там, де автор, можливо, просто хотів розповісти історію.
Якщо вийти за рамки може бути спроба створити щось нове живе унікальне, пробуйте
РОбін, Це правда
Історія в книзі повинна чіпляти, а мораль і ідею я вже сама знайду.
MargFed, Погоджуюся. Якщо історія не чіпляє — жодна, навіть найправильніша мораль не врятує. Спершу має бути емоція, живий імпульс, відчуття «мене це стосується». А ідея й сенси — вони завжди знаходяться самі, у кожного свої. І в цьому, мабуть, головна магія читання: одна й та сама історія, а висновки — зовсім різні.
Є різні типи історій: короткі оповідання, романи й цілі серії. Але як би автор не уникав “уроку”, історія все одно на нас працює: інколи навчає, інколи просто розважає, а ще може 1) дати прожити емоції без ризику, 2) допомогти впізнати себе/свої сліпі зони в героях, 3) розширити картину світу й виборів, які ми в реальності не робимо.
ГГ не мусить бути “чистим і правильним”. Для мене є умовно “світлі” історії, де надія/сенс ближче до поверхні, і “темні”, де показано світ без гарантій. Темні часто про те, як реальність ламає героя або змушує діяти за умовами: помста, втома від слабкості закону, страх втратити близьких, одержимість метою. У моїй історії: «Я — останній подих династії» це теж відчутно: межі моралі головного героя зсуваються під тиском внутрішніх і зовнішніх факторів.
А світлі — коли герой перебудовує реальність навколо, приносить щось світле й незвичне і надихає людей змінюватися зсередини без прямого тиску. Тому мораль не обов’язкова як табличка в кінці — інколи достатньо, щоб текст був "вайбовим", моливо трохи лінивим, але розслабляючим, теплим і світлим, а висновок народжувався в читачеві смостійно. Це як у моїй книзі "Той, хто відчуває шепіт речей".
Андрей Романенко (Black Silver), Мені дуже відгукується ця думка. Особливо про те, що історія все одно з нами щось робить — навіть якщо автор не ставить прапорець «ось мораль». Інколи це не урок, а дзеркало. А інколи — безпечний симулятор емоцій, де можна прожити те, на що в реальності не наважишся (і слава всім богам літератури).
Поділ на “світлі” й “темні” історії класний, бо він не про добре/погано, а про умови. Темні — чесні в своїй безгарантійності, світлі — чесні у вірі, що зміни можливі. І обидва типи потрібні. Бо інколи читачу треба, щоб його обійняли текстом, а інколи — щоб тихо показали, як світ може ламати… і що з цього виходить.
А мораль як табличка в кінці — так, часто вона тільки заважає. Куди цікавіше, коли висновок наздоганяє вже після останньої сторінки. І ще довго бурчить десь у голові.
Думаю кожна історія може мати відгук, і якщо це стається - можна винести свою мораль та думки. Адже читачі всі різні різні і ми сприймаємо все через призму власного бачення. Хто не захоче бачити мораль, той не побачить її в найстарішій притчі. А хтось навіть в легкій історії знайде думки, які навіть сам автор не думав вкладати)
Все дуже індивідуально. Але було б чудово, якби читачі ділились своїми думками частіше в коментарях)))))
Дякую за цікаве питання❤️❤️❤️
Люмен Белл, Абсолютно погоджуюсь. Для мене це й є найцікавіше в читанні — коли історія починає жити вже в голові читача. Ми всі різні, з різним досвідом і болем, тому й бачимо різні сенси. Іноді читачі знаходять у тексті більше, ніж автор свідомо закладав — і це, чесно, магія ✨
А щодо коментарів — так, вони безцінні. Саме в них стає видно, як по-різному одна історія відгукується людям. Дякую за думку і за діалог
Все залежить від жанру.
Для деяких жанрів вона не потрібна.
Наталія Шепель, Ні, звісно. Книжки без прямої моралі мають повне право на існування. Питання не в її наявності, а в чесності тексту. Іноді історія просто показує життя, ситуацію або стан — без пояснень і висновків. А мораль (або її відсутність) читач формує сам. Для мене важливо не «повчати», а залишати простір для думки.
Вона має відгукуватися. Якою б геніальною не була книга, і які б важливі питання вона не піднімала, але якщо перший розділ не зачепить — далі я читати не буду. В мене навіть колись мем був в соцмережах, де хлопак сідає на диван з книгою і каже їй: «В тебе є рівно півгодини, щоб мене здивувати.»
РОбін, ❤️
Це і є життя!!!)))
Марина Мелтон, Саме так) Живе, несправедливе, без попереджень і без обов’язку бути зручним. Мабуть, тому нас так і чіпляють історії, які не прикидаються ідеальними, а дихають по-справжньому.
Справа у тому, що у кожного своя правда. І ми її формуємо тим, що нас оточує. Якщо нам показують жорстокість, восхваляння кримінальних авторитетів, розбещенність, то таке люди дивляться, читають і це стає їх реальністю. Література повинна показувати різні речі реаності, але з мораллю. Ви правильне питання підняли. Мені не подобаються тексти заради тексту. З пропагандою жорстокості і насиллі. Може тому в нас війни не припиняють і йде деградація суспільства. Література має показувати ситуацію зі сторони, та щоб читач мав змогу зробити правильні висновки. Це буде вклад автора в сприяння моральному розвитку суспільства.
Анастасія Коваленко, Так, правда справді у кожного своя, і вона формується середовищем. Саме тому відповідальність автора — не в нав’язуванні «єдино правильної» відповіді, а в чесному показі причин і наслідків.
Я теж не сприймаю тексти заради шоку чи прославляння жорстокості. Але для мене мораль у літературі працює найсильніше тоді, коли вона не декларується, а проживається разом із героєм.
Коли читач сам доходить висновків — це і є той момент внутрішньої роботи, який може змінити більше, ніж пряме повчання. І, мабуть, саме так література справді впливає на суспільство.
Якщо запхати руку у вогонь - буде опік. Це реальність, а не справедливість. І, як на мене, цього потрібно дотримуватись авторам. Мене турбують книжки, де талановито написано, як неправильні і небезпечні вчинки ведуть до позитивного результату. Звичайно, вища майстерність - так викрутити ситуацію, щоб вона здавалась логічною попри абсурдність. І назвати чорне - білим. А проте... найбільше ціную книжки, які змушують замислитись, в яких є "мораль", і життєва логіка.
Дієз Алго, Згодна з вами в головному: наслідки мають бути. Якщо герой «пхає руку у вогонь», опік — це логіка життя, і вона важлива для тексту.
Мабуть, різниця лише в подачі. Для мене цінна не стільки проголошена мораль, скільки відчутна — коли читач сам бачить зв’язок між вчинком і наслідком, навіть якщо фінал неочевидний.
Книжки, які змушують замислитися, а не заспокоюють «правильним» результатом, зазвичай залишаються з нами довше. І тут ми, здається, говоримо про одне й те саме — просто з різних сторін.
Закладаючи сенс у історії, важливо зробити це не «в лоб». Я хочу, щоб читач формував власні висновки з прочитаного. Не писати щось абсолютно передбачуване, де триста разів від автора звучатиме «оцей персонаж поганий, бо…». Читач має вирішити сам: поганий, хороший чи суперечливий як ми всі у житті.
Кожна наша дія чи рішення ведуть до наслідків, це і є той урок. Ті уроки, що ми отримуємо у житті щодня, та часто не зважаємо на них.
Я за те, щоб такі сенси подавалися більш тонко, тоді читач не відчуває тиску він автора, що змушує його повірити в те, що він написав.
Написане має відгукуватись, викликати почуття, давати можливість замислитись і зануритись у світ, описаний там. А це комплексна і серйозна робота автора. Тож, як він не працює над всіма цими факторами, на яку б гостру соціальну тему він не замахнувся – вона буде написана жалюгідно. Бездушно, банально, карикатурно і передбачувано.
Тому для мене як для автора, і як для читача важливим є те, чи відчула я себе частиною описаної історії, чи відгукнувся мені герой, чи розумію я його. І якщо так, я не можу відпустити історію ще певний час. І прокручую ті сенси, які знайшла сама, ще певний час.
Кайла Броді-Тернер, Дуже відгукується. Для мене історія перестає бути живою, коли автор починає прямо пояснювати, хто правий, а хто ні. Мораль «у лоб» не проживається — вона просто фіксується.
Натомість наслідки рішень, суперечливі герої й право читача робити власні висновки — саме це змушує історію залишатися з тобою. Життя не ділиться на чорне й біле, і сильний текст теж.
Якщо тема не прожита, жодна її «важливість» не врятує текст від банальності. А коли історія відгукується — ти думаєш про неї ще довго після фіналу.
Коментар видалено
Видалення коментаря
Ви дійсно хочете видалити повідомлення?
Видалити СкасуватиКоментар буде видалено назавжди.
Блокування коментування
Ви дійсно хочете заборонити можливість коментування?
Заборонити Скасувати